Розділ 26

Розділ 26

Куліжанки провели поглядом тепер уже колишніх попутників. Єсеня, надувшись та відмовчуючись, подалася до кімнати, яку вони займали. Калина обійняла Славника та звернулася до Древни:

‒ Ходімо поснідаємо, а тоді підемо всі разом вашу тітку розшукувати.

Але дівчина думала інакше.

‒ Ви снідайте з Єсенею самі, мені ж потрібно вирішити деякі справи.

‒ Куди це ти вже зібралася?

‒ Хочу продати віз, щоб виручити трохи грошей на певний час, ‒ збрехала Древна. ‒ Мені порадили, кому його можна запропонувати.

‒ Може, я піду з тобою? ‒ стурбовано запитала Калина. ‒ Ти ж не знаєш міста.

‒ Це не страшно, в людей дорогу запитаю. Залишайтеся в кімнаті і обов’язково дочекайтеся мене. Разом потім вирушимо на розшук родичів. Можливо, я повернуся не так швидко. Треба оглядітися  в Кливені, ти ж розумієш.

‒ Добре, зачекаємо тебе. Будь обережна.

Дівчина дочекалася, поки тітка з малим зникнуть у вхідних дверях, а потім накинула каптур на голову і рішуче рушила вулицею. Вона сама лякалася того, що задумала, але в той же час розуміла, що має це зробити. Інша можливість може трапитися нескоро.

Древна іноді зупинялася та запитувала дорогу у місцевих. Їй пощастило: дівчина не заблукала та незабаром дібралася до Високого Двору. Вона не помилилася, адже резиденцію князів Посередку не можливо було ні з чим сплутати. Князівський двір розташувався на велетенському пагорбі, що нависав над Кливенем. Будівлі, оточені напівмурованою ‒ напівдерев’яною стіною, розміщувалися в кілька ярусів. Перед воротами був встановлений штандарт із зображенням шершня.

Незважаючи на ранній час, біля Високого Двору зібрався гамірний натовп. Це були люди, яких життєві обставини змусили ризикнути звернутися до самого князя. Серед них були багаті і бідні, старі й молоді, селяни, ремісники, торговці, жерці, навіть дрібна знать. В юрмі переважали чоловіки, жінок було мало, та й ті вже переважно у віці. Тому Древна здавалася серед прохачів білою вороною. Вона запитала, за ким буде, та зайняла чергу. Люди ще підходили, коли у визначений час вартові відкрили ворота та впустили натовп всередину, до великого ущільненого майданчика, на другому боці якого височіла головна споруда Високого Двору.

Озброєна охорона супроводила просителів до окремої кімнати, що  примикала до Престольного залу. Там були встановлені довгі, гладко відполіровані лави. Частина людей посідали на них, частина ж – просто на дерев’яну підлогу, вкриту старим, зношеним килимом. Присіла й Древна. Вона помітно хвилювалася, але намагалася втихомирити стукіт серця.

За стіною долинали приглушені голоси, але про що саме говорять, що відповідає князь Гута, розібрати було неможливо. Люди поверталися з Престольного залу один по одному: деякі усміхнені, але більшість засмучені. Одного чоловіка взагалі вивела варта. В ту мить дівчина відчула, як неприємний холодок пробіг по хребту. Але довго ніхто не затримувався: видно, Гута розбирав справи доволі швидко, не бажаючи глибоко вникати у деталі.

«Князь має бути в доброму настрої. Ще б пак, до нього вчора син повернувся», ‒ подумала Древна, коли нарешті настала її черга. Вона зайшла до зали, наповненої людьми. Дівчині було досить не по собі потрапити до місця, звідки велося управління Кулинню. Та вона намагалася тримати спину прямо і рухатися впевнено. По обидва боки зали сиділи ближні. Вони розмовляли між собою, перегукувалися, хтось навіть дрімав. Їх мало цікавив черговий прохач, яких за сьогодні було вже чимало. Древна ж йшла вперед, в кінець зали, де сидів Гута.

Вона зупинилася біля сходинок, що вели до престолу. Там стояв управитель ‒ невисокий, круглолиций чоловік в головному уборі, який геть не личив до пізньої весни.

‒ Зупинися і вклонися князеві.

Дівчина низько вклонилася: здається, розпорядник залишився задоволеним.

‒ Хто ти і яку справу маєш до володаря?

Древна зняла каптур і глянула прямо на Гуту. Той сидів нерухомо, підперши голову рукою. Вже немолодий, але ще підтягнутий, з суворим виразом обличчя та очима, в яких ніби вицвіла колишня блакить. За спиною князя стояв високий чоловік в темній накидці. Його обличчя було наполовину приховане каптуром. Зліва від князя, але на певній відстані, розмістився невеликий престол, який займала молода жінка в білому одязі. Її волосся було приховане під тонким світлим покривалом, розшитим золотом. Куліжанка здогадалася, що то була княгиня Ліпослава. Світолика ніде не було видно, та це зовсім не засмутило дівчину, адже звертатися за допомогою до княжича, навіть показувати, що знає його, вона не мала наміру.

‒ Я Древна, донька Звяги. Прийшла просити про перегляд справи батька, несправедливо засудженого..

Після цих слів присутні в залі звернули на неї увагу. Хтось присвиснув, хтось навіть привстав, щоб краще її роздивитися.

‒ Красунечко, що ти тут робиш? Ти не туди прийшла. Краще зайди ввечері до мого двору… ‒ прокричав якийсь надміру завзятий ближній.

‒ Ану цить! ‒ гаркнув Гута. ‒ Розходилися! Говори, чому ти одна. Де твій чоловік, брат, дядько чи хто там у тебе є?

‒ Я сама за себе відповідаю, княже. У моїй родині зосталися тільки жінки та дитина, ‒ відповіла дівчина.