Розділ 25

Розділ 25

Бажан вже задрімав, коли нарешті рипнули двері, і до кімнати ввалилися Грай та Тріпака. Було темно, адже свічки перед сном загасили. Скарбошукач перечепився через Шумила і ледь не загорнув носом у стіну. Він гучно вилаявся. Всі остаточно прокинулися. Шумило навпомацки дістав кремінь, кресало і трут, щоб запалити огарок.

‒ Ви так довго їздили до Гути! Ми не змогли вас дочекатися! ‒ загудів він. ‒ Повернули княжича до рідного дому?

‒ Та хай трясця вхопить того Світолика! Щоб я ще рятував всіляких княжичів! Ми самі ледь в Перекриж не відправилися! ‒ сварився Грай.

‒ Що таке Перекриж? ‒ спитав Байко.

‒ Це Супокій кривулян, ‒ пояснив Бажан. ‒ Що сталося? Вас князь затримав?

‒ Ні! На нас напали! ‒ обуренню скарбошукача не було меж.

‒ Й ледь не подушили, як курей! ‒ додав Тріпака, потираючи своє горло. ‒ Ось подивіться: сліди пальців зосталися.

‒ Хто і коли напав? ‒ стривожено запитав купець, підірвавшись з місця.

‒ А хто їх знає… Було темно. Звалилися на голову, як мішки з зерном, і почали душити.

Грай не міг заспокоїтися. Він ходив із кутка в куток та голосно лаяв і поїздку, і темряву, і невідомих нападників.

Бажан не міг нічого зрозуміти. Він підвівся і перекричав таки скарбошукача:

‒ Досить! Тихіше! Зараз всі мешканці «Щедрої печі» на чолі з господарем збіжаться! Краще розкажи все з самого початку.

Грай розповів, як вони з Тріпакою минули міські ворота, дібралися до Високого Двору, потім довго чекали на зустріч з князем.

‒ А Гута то про Куліж пам’ятає! Дорікнув мені. Ой-ой-ой, мов, не можна було людей баламутити! Але в той же час докоряв, що не сказав раніше! Я князю й на змія натякнув. Нехай знає. Може, тепер вірити буде, коли пророцтво здійснилося. Отже, Гута хотів донести три речі: ми маємо мовчати про Світолика, він прощає нам наші діяння в Куліжі, бо ми врятували його сина… І третє, ‒ кривулянин зробив промовисту паузу, ‒ я маю знайти невловимого діда-віщуна і доставити до князівського двору.

‒ Що? ‒ розсміявся братчик. ‒ Треба Дичину розказати…

‒ Тихіше, брате Шумило! Хтось може почути! ‒ занепокоївся Бажан.

‒ Я виглядував за двері. Тихо і темно. Ти занадто переймаєшся, ‒ відповів жрець.

‒ А я думаю, це не смішно. Князь не жартував щодо провидця, ‒ сказав скарбошукач. ‒ Що тепер з цим робити?

‒ Давайте повернемося в Радіж і вже там це вирішимо. Побачимо, що скаже нам Дичин. Якщо наступні поштовхи не будуть загрожувати людям, тоді навіщо турбувати Гуту? Може, все потроху й забудеться, ‒ висловив своє бачення Шумило.

‒ Князь виявився скнарою. Передав мішечок монет ‒ вистачить один раз побенкетувати, ‒ продовжив Грай. ‒ Ми виїхали з Високого Двору. Було досить темно. Я рахував Гутин дріб’язок, коли на наші голови впали двоє негідників і почали нас душити. Добре, що при мені був ніж, я одного штрикнув, щоправда не знаю, куди, а іншого казанком по голові тріснув. Так вони десь на вулиці і залишилися.

‒ Хто б це міг бути? ‒ спитав Байко. ‒ Нападники були вправними?

‒ Не те, щоб вправними, але дуже сильними, ‒ додав Тріпака. ‒ Я досі відчуваю ті пальці в рукавичках на шиї.

‒ Давайте поміркуємо. Саме перше, що приходить на думку ‒ грабіжники. Ніч, темінь, а у вас ‒ срібло від князя, ‒ сказав Бажан. Мерехтіння свічки відбивалося на його стурбованому обличчі.

‒ Тоді звідки вони дізналися про гроші? Хтось зі слуг Гути побачив? ‒ поцікавився Шумило.

‒ Гроші передав управитель князя. Нікого поряд більше не було, ‒ пояснив скарбошукач.

‒ Мабуть, управитель і послав своїх головорізів, ‒ висловив здогадку Байко.

‒ Якби Всевид так чинив з кожним, кому платить, то вже б пів Кливеня були передушені. Не схоже, ‒ сказав Грай. ‒ Він начебто непоганий чолов’яга, вірний Гуті. Не чув про нього нічого поганого.

‒ Тоді існує інша можливість. Що, якщо це був наказ самого князя? ‒ тихо мовив купець.

‒ Навіщо йому нас відпускати, а потім вбивати? ‒ здвигнув плечима скарбошукач.

‒ А щоб свідків не було! ‒ випалив Шумило.

‒ Тоді Гуті потрібно прибрати нас усіх включно з вартовими та половиною слуг Високого Двору. Уявляєте, скільки людей бачили, що Світолик повернувся, та ще й не в найкращому стані? ‒ не погодився Грай. ‒ Є ще одна дивна обставина.

‒ Яка? ‒ запитав Байко, який слухав, затамувавши подих. Йому було лячно, але природна цікавість та дух справжньої пригоди манили хлопчину, як ніколи раніше.

‒ Ось, ‒ скарбошукач дістав ножа, яким він скористався проти свого нападника на возі.

Всі по черзі подивилися на зброю.

‒ І що тут дивного? ‒ запитав Шумило. ‒ Ніж як ніж.

‒ Дивна кров на ньому, ‒ сказав Грай. ‒ Вона не червона, а якась чорна.

‒ Та то вона просто засохла та побуріла, ‒ припустив братчик.

‒ Мені вона нагадує про… Не хочу навіть і говорити, ‒ спохмурнів скарбошукач.