Розділ 23

Розділ 23

Віз, яким правив Тріпака, зупинився перед міськими воротами. Грай зіскочив з місця і рушив назустріч вартовим, які теж повільно наближалися до нього.

‒ Агов, ‒ гукнув він, ‒ маю до вас важливу справу.

Вартівники зупинилися, уважно розглядаючи скарбошукача.

‒ Як звешся, хлопче? Здається, я тебе вже нещодавно бачив, ‒ сказав один з них, узявши в зуби билинку.

‒ Може й бачили, я ж не заперечую. Проїздив через Кливень нещодавно, ‒ розвів руками Грай. ‒ Я ‒ Малко, брат ватажка племені кривулян. Можливо, вам доводилося чути про мене.  

‒ Що везете? ‒ спитав другий страж, поглядаючи на воза.

‒ У тому то й справа, ‒ тихо мовив скарбошукач, ‒ що наша поклажа особливо цінна. Ходімо, поглянете самі.

Вартові пішли за ним і зазирнули всередину воза, де під сукняним навісом лежав Світолик. Не маючи багатого одягу та звичного оточення, він виглядав як просто хворий, виснажений юнак. Стражі відразу не зрозуміли, хто знаходиться перед ними. Вони переглянулися, один запитав:

‒ Хто це?

‒ Це княжич Світолик, ‒ тихо відповів Грай.

Вартові були вражені, один з них заглянув під укриття ще раз.

‒ Чого вирячився? Ніколи мене не бачив? Відчиняй ворота та пропускай вже швидше, я зморився, мені потрібні цілителі та догляд, ‒ неголосно, але вперто, з презирливим виразом обличчя мовив поранений.

‒ Вітаємо, княжичу. Нехай боги дарують вам добре здоров’я, ‒ пробубнів один вартівник.

‒ Потрібно, щоб ви пропустили нас і забезпечили супровід, ‒ сказав Грай. ‒ Але якщо комусь розповісте, князь Гута неодмінно вам голови познімає.

Вартові, трохи перелякані, пішли до своїх товаришів, про щось переговорили і повернулися назад. Вони рушили попереду, віз з княжичем – за ними.

Коли Тріпака зупинив коня біля Високого Двору, вже смеркалося. Грай сказав князівським вартовим, аби покликали Всевида, так як має важливу та невідкладну справу.

Через деякий час управитель визирнув з воріт. Його очі розширилися, він хутенько підбіг до Грая.

‒ Княжичу Малку? Яка несподіванка! Здається, не так давно ми зустрічалися за дивних обставин.

‒ Еге ж, ‒ підтвердив Грай. ‒ Ви мені дуже допомогли.

‒ Звісно, будьте певні, я передав ваші слова самому князю, ‒ Всевид мерзлякувато кутався у верхній одяг. ‒ Що привело вас в такий пізній час? Ворота вже зачиняються на ніч, аби не турбувати князівський спокій.

‒ Це не важливо. Я думаю, князь зрадіє, коли побачить, кого я привіз, ‒ скарбошукач привідкрив полог, управитель заглянув до воза. На обличчі Всевида розквітла широка усмішка, він сплеснув руками:

‒ Коріння Небесного дерева, що сягає… Княжичу, це ви? Хвала богам, ви знайшлися! Як ви себе почуваєте? У вас щось болить?

‒ Досить тараторити, ‒ буркнув Світолик, ‒ вели ворота відчиняти. Я вже собі всі боки відбив. Ворушися швидше.

‒ Так, так, княжичу, зараз все зробимо, не хвилюйтеся, ‒ заклопотався управитель.

Ворота відкрили, Тріпака спрямував коня у двір, що знаходився за міцною огорожею.

‒ Почекайте, будь-ласка, тут, ‒ м’яко звернувся Всевид до Грая. ‒ Князь Гута, певно, захоче з вами поговорити.

‒ Та я нікуди не тікаю, ‒ сказав скарбошукач.

Управитель швидко все влаштував. Кілька кремезних прислужників на руках понесли Світолика до його покоїв. Грай з Тріпакою залишилися самі, якщо не рахувати кількох вартових, які наглядали за ними здаля. Тим часом на землю опустилися вже густі сутінки. У дворі запалили кілька смолоскипів. Нарешті до кривулян вийшов Всевид, який провів Грая до покоїв самого князя Гути.

В кімнаті горіло кілька свічок, було напівтемно. У кутку курилися пахощі, привезені з-за Пустелі. Гута виглядав збудженим і якимось постарілим. Принаймні він значно змінився за два роки ‒ з того часу, коли скарбошукач його востаннє бачив.

‒ Вітаю вас, княже. Доброго здоров’я вам і милості богів, ‒ шанобливо вклонився Грай.

Князь ледь кивнув у відповідь, а тоді глухо, з дещо помітним тремтінням, мовив:

‒ Це ти знайшов Світолика?

‒ Так, правителю.

‒ Розкажи все, що знаєш. Де це сталося, які сліди були навколо, чи ніхто не зустрівся підозрілий.

Грай без приховування розповів все, що бачив та пережив сам, додавши також кілька власних припущень щодо обставин пригоди, яка трапилася з княжичем.

‒ Ти ж розумієш, що все це має триматися в таємниці? ‒ запитав Гута, відпивши вина з кубка, що стояв на столі.

‒ Звісно, князю. Мені про це можна не нагадувати, ‒ відповів скарбошукач.

‒ Якщо я дізнаюся, що ти або твої супутники розпускають чутки чи не вміють тримати язика за зубами, ви про це дуже пошкодуєте. Це зрозуміло? ‒ примружив очі князь.

‒ Правителю, мені та моїм товаришам немає діла до підступів і змов. Ми також хочемо жити, і жити у всякому разі спокійно. Тому ми забудемо про все, що сталося в дорозі. А ви вже знайдіть цих негідників, які посягнули на княжича, та як слід покарайте. З вашого дозволу я повернуся до своїх людей.