Розділ 22

                                                          Розділ 22

Під вечір восьмого дня після виїзду з Куліжа маленький загін дістався Кливеня. Всі помітно хвилювалися. Шумило начепив свої славнозвісні бородавки. Світолик же відчутно ожив, рвався додому.

Радіжці зібралися на раду.

— Як діємо? — запитав Грай. — Пропоную так: ми з Тріпакою підходимо до варти, показуємо їм княжича і відвозимо його до князя Гути. Ви ж простуєте до того заїжджого двору, в якому ми зупинилися минулого разу — до «Щедрої печі». Там влаштовуєте жінок з малим, влаштовуєтеся самі і чекаєте на нас. 

— Ви самі справитеся? — запитав Шумило, провівши пальцями по бороді.

— Не хвилюйтеся, якщо Гута вручить нам нагороду, ми поділимося, — задоволено вишкірився Грай. — Всім світитися біля Високого Двору непотрібно. Якщо все буде добре, завтра вже виїдемо з Кливеня і нарешті попростуємо до Радіжу. Не хочу застрягнути в цьому місті. Ми з Тріпакою вже скучили за нашими братами й сестрою, — він гучно засміявся.

— Теж такої думки, — погодився Бажан. — Вже хочеться додому.

Десь позаду тихо підікралася Древна. Вона почула його останні слова, зітхнула і напрочуд спокійним, рівним голосом запитала:

— Ми в Кливені будемо вперше. Вечоріє, наших родичів шукати вже пізно. Порадьте, де зупинитися.

— Ми вас проведемо. Зупинимося в одному заїжджому дворі. Вранці ми вирушимо на південь, — відповів їй Шумило.

Дівчина покосилася на Бажана, але той мовчав.

— Що ж, — посміхнулася вона. — От і добре. Завтра вранці й попрощаємося.

— Це якщо мене сьогодні ввечері в поруб не посадять за наші відвідини Куліжа, — хмикнув Грай, шукаючи очима Єсеню. Вона стояла далеко і не відходила від Калини.

— Що ж, тоді рушаємо, пора, — гучно мовив Шумило. Він помінявся містами з Тріпакою: братчик сів на коня, а кривулянин зайняв його місце на передку воза.

Бажан, Байко, Шумило, жінки з Славником зайшли до міста пішки, ведучи чотирьох коней на поводу. Незабаром вони дібралися до «Щедрої печі». Господар двору їх впізнав.

— Зараз знову людно, але вам пощастило — дві кімнати маю, — сказав він, видаючи два ледь зачеплених іржею ключі. — І що ви постійно приїздите в такі дні?

— В які дні? — насторожився Бажан, що оплачував кімнати.

— Більше двох тижнів тому було князівське весілля, а завтра — Проханий день.

— Що це значить? — перепитала Древна, яка стояла неподалік, нагостривши вуха.

Господар поважно набундючився:

— Завтра князь Гута приймає всіх, хто має до нього справу чи прохання. Таких днів у році два. Ну й ще іноді на великі свята, коли князь у доброму настрої, теж може вислухати. 

— Приймає всіх? Геть усіх? — перепитала дівчина.

— Будь-який житель Посередку в цей день може звернутися до Гути: попросити про допомогу, пожалітися на когось, заявити про несправедливість. Ви, мабуть, здалеку? Чому ви про це не знаєте? — здивувався власник двору. 

— Я чула про Проханий день, але не думала, що цей звичай ще існує.

— Князь Гута поки дотримується звичаїв предків, і це добре. Інакше справедливість буде важко знайти, — розвів руками чоловік.

Древна кивнула, погоджуючись, а сама замислилася. В її голову закралася одна думка, яку вона не хотіла поки що озвучувати іншим.

Жінки зачинилися у своїй кімнаті, куди замовили вечерю. Бажан, Шумило та Байко вечеряли у загальній залі. Вони обрали місце в кутку, звідки розглядали відвідувачів, не привертаючи до себе зайвої уваги. 

— Ви як хочете, а я буду їсти багато. За день втомився і зголоднів. Цей Кливень забирає останні сили, — Шумило із задоволенням наминав печеню.

— А я, навпаки, їм, не тому, що надто хочу, а тому, що треба, — сказав Бажан, копирсаючись ложкою в тарілці.

— Ти занадто багато думаєш. І від того їси мало. Скоро й меча не піднімеш, — братчик говорив з набитим ротом.

— А тут смачно, — зазначив Байко. — Ні, господарю, ви теж смаковито готуєте...

— Я купець, а не куховар. Я і не повинен добре готувати, — якось мляво відповів Бажан, звівши брови.

— Нічого, — просторікував Шумило. — Я, от уявляєте, за трав'яними напоями Найди скучив. Завжди думав: «Яка гидота!», а тут на тобі, не відмовився б від кухля!

Купець же, заглиблений в свої думки, якось байдуже роздивлявся людей у залі. Несподівано його погляд зупинився на одному чоловікові. Бажан стрепенувся, його очі загорілися. Він примружився, нахилився вперед, покрутив головою...

— Що ти там побачив? Якусь красуню? — зацікавився Шумило. — Ти дірку своїм поглядом пропалиш...

— Он той чоловік, — купець вказав на здорованя в кольчузі та при зброї, що веселився в компанії ще кількох, судячи по зовнішньому вигляду, воїнів. Відвідувач, який зацікавив Бажана, виглядав років на п'ятдесят, два старі шрами назавжди закарбувалися на його обличчі — над лівою бровою та на правій щоці. Його густа борода зі значною домішкою сивини задиристо стирчала вперед.

Шумило придивився і похитав головою.

— Не пригадую... Хоча пам'ять маю добру.

— Мені здається, це воєвода Міх. Старий товариш мого батька. Він мене малим у повітря підкидав і ловив в останню мить, — стиха промовив Бажан, приглядаючись.

— Які гарні спогади! — прицмокнув братчик. — Ти хочеш з ним привітатися? А якщо обізнався?

— Краще вже обізнаюся, ніж взагалі не поговорю з ним. Може, він щось знає про батька. Чекайте мене тут, — купець піднявся з місця і рушив в напрямку столу, де сидів нібито Міх.

— Ти там обережно, — гукнув навздогін Шумило. — Той дядько тебе однією рукою віддухопелить...

Бажан тільки рукою махнув. Він пробрався між столами і тихо постукав по плечу чоловіка, з яким хотів поговорити. Той якраз зацікавлено слухав співбесідників.

— Га? — обернувся здоровань. — Тобі чого?

— Ви ж воєвода Міх? — спитав купець.

— Ну я, мені ховатись ні від кого. А ти хто такий? — очі чоловіка вп'ялися колючим поглядом в Бажана.