Розділ 21

Розділ 21

День поступово змінився пізнім вечором. Грай озирнувся, сидячи в сідлі, на своїх супутників. Вони зійшли вбік з головної дороги, аби оминути селище. Для зупинки обрали затишне місце на краю невеликого ліска. Скарбошукач скреготнув зубами. Ночувати під відкритим небом зовсім не хотілося, але ж і потикатися з пораненим княжичем до поселення ‒ ще більше.

 Води мало вистачити на вечір, зранку ж необхідно було поповнити запаси. Жінки зголосилися готувати вечерю. Незабаром в казані весело забулькотіло вариво. Бажан з Граєм спорудили над пораненим укриття із переплетених молодих гілок та старого плаща.

Вечеряли разом. Куліжанки вже не виявляли такого остраху перед своїми попутниками. Та задушевної бесіди не вийшло: всі були потомлені довгою дорогою та ще й розмовляли ледь не пошепки, немов боялися розбудити Світолика.

Після вечері Єсеня пішла перевірити княжича і скрикнула від несподіванки. Він прокинувся і, здається, зовсім не розумів, де знаходиться, тому з переляку почав ворушитися, а потім і намагався припіднятися. Прибігла Калина. Грай витягнув гілку з вогнища, щоб підсвітити. Всі інші теж підхопилися зі своїх місць, стривожено обступивши воза.

‒ Де я? Хто ви? ‒ ледве чутно промовив княжич.

‒ Не хвилюйтеся, ви у безпеці. Ніхто вас більше не скривдить, ‒ скарбошукач однією рукою намагався укласти княжича назад, на його ложе.

‒ Хто ви? Хто ви? ‒ знову й знову повторював Світолик.

‒ Ми ‒ друзі, веземо вас додому, ‒ терпляче пояснював Грай.

‒ Води! Дайте води! ‒ тихо попросив поранений.

‒ Води! Швидше! ‒ гукнув скарбошукач. Калина швидко вклала йому в руку бурдючок з водою. Грай, який вже викинув гілку, що погасла, взявся поїти княжича. Добре, що Тріпака здогадався запалити заздалегідь заготованого смолоскипа та присвітити йому.

Вгамувавши спрагу, Світолик знову впав у безпам’ятство та почав бурмотіти щось незрозуміле.

‒ У нього жар. Ми будемо чергувати біля княжича, ‒ Калина здавалася стурбованою.

‒ Вам потрібно відпочити. Ми все одно будемо вартувати, тож краще поспіть, ‒ не погодився Грай.

‒ Ви вартуйте всіх нас, а ми будемо вартувати його, ‒ настояла на своєму знахарка. ‒ І також по черзі. Лихоманка небезпечна. Якщо мине ‒ поранений буде жити.  

Вона змочила шмат тканини водою і поклала на лоб Світолика, а потім додала:

‒ З першими променями сонця привезіть водички.

Калина першою залишилася чергувати біля Світолика. Древна намостила ложе з сухостою, накрила ковдрою. Вона вляглася, притиснувши до себе сонного Славника. Зі спини притулилася Єсеня. Древна вже куняла, коли відчула, як хтось підійшов і вкрив їх зверху додатковою ковдрою. Вона підвелася на лікті і помітила тільки високу фігуру, що тихо віддалялася.

Пізно вночі Шумило розбудив Грая вартувати. Скарбошукач грівся біля маленького багаття і спостерігав за Єсенею, що сиділа біля Світолика.

‒ Пощастило ж тому качурові! Чим він заслужив таке ставлення? Бо княжич? Я теж княжич! Будь моя воля, відвіз би його додому, як мішок ріпи, ‒ скривився Грай в бік хворого.

Ніч минула тривожно, та нічого страшного не сталося. Байко з Тріпакою поїхали по воду. Древна підійшла до Бажана, який сідлав коней, зі скрученою ковдрою.

‒ Дякую за ковдру. Повертаю.

Купець, не дивлячись не неї, продовжував свою справу.

‒ А чому ти повертаєш саме мені?

‒ Як чому? Бо ти приніс ковдру… ‒ здивувалася вона.

‒ Може я, а може і ні, ‒ спокійно відповів він, ладнаючи кінську збрую.

‒ Але я тебе бачила, ‒ обурилася дівчина.

Бажан зупинився і вперше глянув на неї прямо, так, що Древна мимоволі відступила на крок назад.

‒ Залиш собі. Ночі холодні, ‒ він відштовхнув протягнуту тканину рукою.

‒ А ти?

‒ Я звик до подорожей. І в мене є ще чим вкритися, ‒ Бажан пішов геть, повівши за собою коня, а Древна ще якусь мить стояла як вкопана, кліпаючи очима.

Попутники поснідали похапцем та швидко виїхали, повернувшись на дорогу. Світолик проспав аж до обіду. Коли він прокинувся, зробили зупинку. Княжич вже не метався з переляку, а тільки дивився широко відкритими очима та з присвистом дихав. Грай махнув рукою, мовляв, не заважайте, я з ним поговорю.

‒ Хто ви? І куди ми їдемо? ‒ запитав Світолик.

‒ Спочатку заспокойтеся, ви серед друзів. Повторюю, тут ніхто вам нічого поганого не заподіє. Я ‒ княжич Малко.

‒ Хто? ‒ перепитав поранений. ‒ Не пам’ятаю такого…

‒ Ну, ‒ розвів руками Грай. ‒ Особисто ми не знайомі, але, можливо, ви чули про мене. Я молодший брат Свірка, ватажка кривулян.

‒ А… Пригадую… ‒ тихо сказав Світолик.

‒ Ми з друзями та попутниками їдемо на південь. Знайшли вас в лісі ледь живим, тому забрали з собою. До Кливеня ‒ три-чотири денних переходи.

‒ То ми їдемо в столицю?