Розділ 17

Розділ 17

Князь Гута схилив голову на руку. Нестерпний головний біль діймав його з самого ранку, але він мусив сидіти на жорсткому, прикрашеному самоцвітами престолі і слухати, а іноді й говорити. Раз на тиждень відбувалася Рада ближніх. Ну чому саме сьогодні припав цей день? Гута переклав голову на іншу руку. І що він тут забув? Ці теревені з пустого в порожнє, ці суперечки ні про що, ці ближні, які з виряченими очима намагаються довести свою правоту... Для кого це і навіщо?

Тиждень назад князь одружився, і це надзвичайно його потішило. Але молода дружина виявилася холодною, як північна крига. Вона не суперечила, здавалася ввічливою, добре вишколеною, але в той же час нагадувала кам'яну статую. «Це б нічого, звикла б в Кливені, змирилася б і пом‘якшала», — розмірковував Гута. Та інший клопіт тривожив його ще більше. Світолик так і не знайшовся. Княжич і раніше міг зникнути на кілька днів, але не так довго, як цього разу. Він неначе розчинився в повітрі. Ніякого натяку, ніякого сліду. Князь вже і його дружків за горло хапав, але вони, схоже, нічого не знали. Невже Світолик настільки хотів уникнути шлюбу з Ліпославою, що склав такий хитромудрий план? А може в нього була таємна коханка, і вони разом втекли з Посередку? Гута був не на жарт стривожений. Який би княжич не був легковажний, як би князь його не лаяв, він був його сином — єдиним рідним сином. Можливо, Гута і не був найкращим батьком, але доля Світолика його турбувала. Чорні думки клубочилися в голові князя. Він не знав, що і думати. Гута вже відвідував жерця-віщуна, який запевнив, що княжич живий, щодня кілька разів ходив молитися до храму, особливо до жертовника Сила — верховного бога в пантеоні куличан. Він теж батько, то має прийняти дари та почути молитви про швидше знаходження княжича... 

Сам князь розповідав, що в гніві відправив Світолика подалі від столиці. Знали ближні і про те, що княжича полишили права спадкування столу. Багатьом це сподобалося, і їхні задоволені пики викликали у Гути справжню огиду.

А ще князь вчора отримав недобру звістку, яка його остаточно вибила з сідла. Прилетів голуб з листом, в якому повідомлялося, що Куліж був майже зруйнований землетрусом і каменепадом. Частина уцілілих мешканців подалася до найближчого сусіднього містечка Овечі Броди. В листі також згадувалося, що якісь люди намагалися попередити куліжан, розповідали про пророцтво... та посадник спинив їх спроби і вислав з міста.

— Княжич Малко... — простогнав Гута. — Поїхав сам людей баламутити. Щось таки ти знав. І чого я тебе не послухав?

Куліж був колишньою столицею Посередку, великим торгово-ремісничим осередком на півночі князівства. І шлюбним подарунком Ліпославі. Князь про себе сподівався, що звістка про його руйнування не пошириться швидко, і Чудослав, що досі гостював у Великому Дворі, відправиться додому, нічого не дізнавшись.

Та не так сталося, як гадалося. Гута вже хотів розпускати ближніх, як цей клятий стужанин, що був присутнім на зібранні в якості поважного гостя, піднявся з місця і вийшов на середину зали. Його очі з опущеними вниз зовнішніми кутиками світилися непідробним гнівом.

— Князе, міцна ваша влада в Посередку, мудрі ваші ближні! Але чому ж ви мовчите про те, що нещодавно сталося?

Кулинська знать загуділа, як бджолиний рій. Почулися окремі гнівні вигуки:

— А що відбулося?

— Про що мова?

— Розкажіть нам!

Гута схопився за голову руками. Почалося! І як це все витримати?

— Мені нещодавно повідомили важливу звістку! — голосно, майже криком говорив Чудослав. — Але князь про це зумисно змовчав! А сталося ось що: Куліж зруйнований! Там стався великий землетрус! Місто розколоте навпіл і майже прикидане камінням зверху! Живими залишилися тільки близько тисячі мешканців!

Гута болісно скривився: «Навіщо так кричати! У себе в Стужі, біля столу батька кричи, хоч лусни. Неначе всі тут давно поглохли!».

— Князю, я прошу дати за це відповідь! — грізно гаркнув шинорець.

— Скажу спочатку, що я поважаю вас, Чудославе, але нагадаю, що ви не в себе вдома. Тому не потрібно підіймати такий галас, — пересилюючи головний біль та намагаючись здаватися спокійним, сказав Гута. — Ви звинувачуєте мене в тому, що стався землетрус? Але ж я не маю сили їх влаштовувати. Це вже до богів звертайтеся, може, вони дадуть вам відповідь.

— Однак сьогодні ви змовчали і не повідомили таку новину!

— Я сам вирішую, що мені казати, а що — ні! — рикнув у відповідь розлючений Гута.

Ближні знову невдоволено загомоніли. Та Чудослав не вгавав. Його губи напружено сіпнулися, і він голосно, аж луна пішла по залу, промовив:

— Але ж ви знали, що це станеться!

Гута схопився за поруччя престолу. І звідки стужанський княжич про це дізнався? Хто йому сказав? Хто проговорився: Всевид, Морс, Тряс чи Утор?

У залі знову піднявся шум. Від князя вимагали пояснень.

— Що значить, я знав? Мені передали сумнівну байку про якесь нібито пророцтво! Я маю дійсно звертати увагу на кожне з них? Якби я так робив, то вже б і князем не був!

— Та це пророцтво здійснилося! — не відставав стужанський княжич. — Мало того, ви, вже знаючи про нього, вирішили віддати Куліж в якості весільного подарунку моїй сестрі!

Гута аж закашлявся з несподіванки! Що городить цей хамовитий нахаба!

— А ви забули, як самі попросили Куліж! Місто обирав не я!

Чудослав і оком не змигнув, натомість продовжив далі:

— Ви, знаючи про пророцтво, погодилися подарувати Куліж нареченій. Правда чи не правда, але вам було всерівно, що буде з містом! Це ж вигідно: подарувати те, що може незабаром бути стертим з лиця землі! Ви не порадилися з жерцями! Врешті-решт могли звернутися до мого віщуна, щоб пересвідчитися, що пророцтво не справжнє!

— Я не мав такого наміру: дарувати місто, яке буде знищене. Крім того, я не повірив у нісенітницю, піднесену як пророцтво!