Розділ 15

Розділ 15

Єсеня відкрила очі і побачила над собою не звичну стелю з дерев'яними перекриттями, а небо — вранішнє, молочно-біле, ще оповите серпанком. Просто безкінечне небо. Її волосся припорошилося росою, ніс і вуха здавалася льодяними. Права рука геть заклякла, а боки боліли, ніби напередодні дівчина тяжко працювала без продиху. У перші миті після пробудження Єсеня не зрозуміла навіть, де знаходиться. Вона привстала на імпровізованому ложі з ковдр та клунків і тільки потім пригадала, що сталося. Болюча дійсність навалилася важким потоком холодної води. Вчора її родина покинула рідний дім.

В обідній час з ринку прибігла Древна: червона, захекана, з шаленими очима. Вона завжди ходила на закупи, але цього разу її кошик чомусь був пустим. Сестра почала кричати, що треба негайно збиратися та покидати Куліж: «Мої побоювання підтвердилися! Куліж стає небезпечним! Треба їхати звідси!» Єсеня з Калиною намагалися заспокоїти Древну, але нічого не вийшло. Вона і не думала здаватися, навпаки, почала збирати пожитки. На прохання пояснити, що сталося, тільки відповіла: «З'явилися люди, що стверджують, ніби скоро наше місто накриє купою каміння. Гори будуть дрижати! І я їм вірю!». Потім Древна дістала приховані заощадження родини і десь побігла, наказавши тоном, що не терпів зауважень, швидко збирати речі. Єсеня та її тітка, перелякані, в сум'ятті не знали, за що хапатися. Тремтячими руками вони складали одяг, посуд, дорогоцінні лікарські трави... Калина кинулася шукати Славника, який відправився з сусідніми хлопцями заробити дрібну монетку, допомагаючи м'яснику скубти курей. Потім прийшла Древна, привівши ослика, запряженого у невеликий візок. Всі разом повантажили речі та рушили до таверни «Тепле гніздо»...

Єсеня оглянулася на різні боки. «Древна, де Древна?» Вона заспокоїлася, тільки коли побачила сестру. Та розпалювала вогнище, присівши навпочіпки біля купи хмизу. Поряд, невиспана та пом'ята, стояла тітка Калина з казанком. Славник ще спав, згорнувшись калачиком на возі. Молодша сестра, взувши старенькі черевики та мерзлякувато щулячись, підійшла до них.

—  Доброго ранку. Як пройшла ніч? — тихо спитала Єсеня.

— Та, завдячуючи духам-охоронцям, спокійно, — впевнено відповіла Древна, дмухаючи на полум'я.

— А я не виспалася, — на підтвердження слів Калина смачно позіхнула. — Але то таке, переживу.

— Ну ось і все, — Древна задоволено потерла руки, коли вогонь розгорівся. — Лаштуй казанок, тітко.

— А де наші попутники? — боязко спитала Єсеня.

Сестра мотнула головою:

— Онде, всі там.

Дівчина несміливо глянула в їх бік. Чоловіки теж готували сніданок, клопочучись над своїм казанком. Високий русявий хлопець, здається Грай, запримітив її та помахав рукою. Єсеня боязко кивнула і посмикала за рукав Древну:

— Сестро, мені треба... до вітру сходити... Куди мені піти... І вони всі тут... Мені не по собі.

— Ходімо, проведу тебе. Там, за деревами, зручне місце є. Я постережу.

Коли дівчата повернулися, казанок вже почав закіпати. Калина начистила та нарізала овочі. Незабаром смачно запахло супом, приправленим духмяними травами і димом. Прокинувся Славник, потерся під боком у матері. Куліжани сіли снідати, розсівшись півколом.

— Древно! Древно! — заскиглила Єсеня.

— Що? — буркнула та, наминаючи суп.

— Давай повернемося додому! Це якесь безглуздя. Все з Куліжем буде добре.

Древна зиркнула на свою родину. На бідну Єсеню було жаль і дивитися. У тітки Калини та Славника на обличчях з'явилася надія. Серце болісно стиснулося, але дівчина знову схилилася над мискою супу.

— Ні, — твердо мовила вона. — Не для того ми з Куліжа вибралися. Не можна туди вертатися. Та й самого міста скоро не буде.

— А якщо ти помиляєшся? — запитала Єсеня.

— Якщо я помиляюся... Що ж, звісно, краще так. Я не хочу, щоб Куліж був зруйнований. Але всеодно життя в ньому нам не буде після того, що сталося з батьком. На нас косо дивляться. А ваша знахарська справа теж не йде. Краще вже облаштуємося в іншому місті чи селі. В Кливені сестра батька живе. Може, там нам пощастить.

— Але ще не пізно повернутися... — не здавалася Єсеня.

— Ми вже зробили перший крок, відступати не будемо, — відсікла Древна.

— А їм ти довіряєш? — молодша сестра кивнула на чоловіків, які снідали біля свого вогнища. — Я боюся цих людей.

— Я нікому не довіряю. Мені доводиться довіряти.

— Та й справді, якось лячно, — погодилася Калина. — Їх багато. Отой, високий, відкрито меча носить. У старого є ножі, більші ніж моя рука. А в того русявого, язикатого надміру, сокира в сумах прихована. Я сама бачила.

— Нас теж немало. І ми живі до сих пір. Та й ніч пройшла спокійно, — заперечила Древна. — А ну скажіть, вони когось зачепили?

Тітка з племінницею похитали головами.

— Славнику, ти що скажеш?

— Мені Байко дерев'яний оберіг подарував. З богинею Ірудою, — похвалився хлопець.

— Навіщо ти його взяв? — невдоволено кинула Калина. — Не бери в цих людей нічого.