Розділ 15

Розділ 15

Єсеня відкрила очі і побачила над собою не звичну стелю з дерев'яними перекриттями, а небо — вранішнє, молочно-біле, ще оповите серпанком. Просто безкінечне небо. Її волосся припорошилося росою, ніс і вуха здавалася льодяними. Права рука геть заклякла, а боки боліли, ніби напередодні дівчина тяжко працювала без продиху. У перші миті після пробудження Єсеня не зрозуміла навіть, де знаходиться. Вона привстала на імпровізованому ложі з ковдр та клунків і тільки потім пригадала, що сталося. Болюча дійсність навалилася важким потоком холодної води. Вчора її родина покинула рідний дім.
В обідній час з ринку прибігла Древна: червона, захекана, з шаленими очима. Вона завжди ходила на закупи, але цього разу її кошик чомусь був пустим. Сестра почала кричати, що треба негайно збиратися та покидати Куліж: «Мої побоювання підтвердилися! Куліж стає небезпечним! Треба їхати звідси!» Єсеня з Калиною намагалися заспокоїти Древну, але нічого не вийшло. Вона і не думала здаватися, навпаки, почала збирати пожитки. На прохання пояснити, що сталося, тільки відповіла: «З'явилися люди, що стверджують, ніби скоро наше місто накриє купою каміння. Гори будуть дрижати! І я їм вірю!». Потім Древна дістала приховані заощадження родини і десь побігла, наказавши тоном, що не терпів зауважень, швидко збирати речі. Єсеня та її тітка, перелякані, в сум'ятті не знали, за що хапатися. Тремтячими руками вони складали одяг, посуд, дорогоцінні лікарські трави... Калина кинулася шукати Славника, який відправився з сусідніми хлопцями заробити дрібну монетку, допомагаючи м'яснику скубти курей. Потім прийшла Древна, привівши ослика, запряженого у невеликий візок. Всі разом повантажили речі та рушили до таверни «Тепле гніздо»...
Єсеня оглянулася на різні боки. «Древна, де Древна?» Вона заспокоїлася, тільки коли побачила сестру. Та розпалювала вогнище, присівши навпочіпки біля купи хмизу. Поряд, невиспана та пом'ята, стояла тітка Калина з казанком. Славник ще спав, згорнувшись калачиком на возі. Молодша сестра, взувши старенькі черевики та мерзлякувато щулячись, підійшла до них.
—  Доброго ранку. Як пройшла ніч? — тихо спитала Єсеня.
— Та, завдячуючи духам-охоронцям, спокійно, — впевнено відповіла Древна, дмухаючи на полум'я.
— А я не виспалася, — на підтвердження слів Калина смачно позіхнула. — Але то таке, переживу.
— Ну ось і все, — Древна задоволено потерла руки, коли вогонь розгорівся. — Лаштуй казанок, тітко.
— А де наші попутники? — боязко спитала Єсеня.
Сестра мотнула головою:
— Онде, всі там.
Дівчина несміливо глянула в їх бік. Чоловіки теж готували сніданок, клопочучись над своїм казанком. Високий русявий хлопець, здається Грай, запримітив її та помахав рукою. Єсеня боязко кивнула і посмикала за рукав Древну:
— Сестро, мені треба... до вітру сходити... Куди мені піти... І вони всі тут... Мені не по собі.
— Ходімо, проведу тебе. Там, за деревами, зручне місце є. Я постережу.
Коли дівчата повернулися, казанок вже почав закіпати. Калина начистила та нарізала овочі. Незабаром смачно запахло супом, приправленим духмяними травами і димом. Прокинувся Славник, потерся під боком у матері. Куліжани сіли снідати, розсівшись півколом.
— Древно! Древно! — заскиглила Єсеня.
— Що? — буркнула та, наминаючи суп.
— Давай повернемося додому! Це якесь безглуздя. Все з Куліжем буде добре.
Древна зиркнула на свою родину. На бідну Єсеню було жаль і дивитися. У тітки Калини та Славника на обличчях з'явилася надія. Серце болісно стиснулося, але дівчина знову схилилася над мискою супу.
— Ні, — твердо мовила вона. — Не для того ми з Куліжа вибралися. Не можна туди вертатися. Та й самого міста скоро не буде.
— А якщо ти помиляєшся? — запитала Єсеня.
— Якщо я помиляюся... Що ж, звісно, краще так. Я не хочу, щоб Куліж був зруйнований. Але всеодно життя в ньому нам не буде після того, що сталося з батьком. На нас косо дивляться. А ваша знахарська справа теж не йде. Краще вже облаштуємося в іншому місті чи селі. В Кливені сестра батька живе. Може там нам пощастить.
— Але ще не пізно повернутися... — не здавалася Єсеня.
— Ми вже зробили перший крок, відступати не будемо, — відсікла Древна.
— А їм ти довіряєш? — молодша сестра кивнула на чоловіків, які снідали біля свого вогнища. — Я боюся цих людей.
— Я нікому не довіряю. Мені доводиться довіряти.
— Та й справді, якось лячно, — погодилася Калина. — Їх багато. Отой, високий, відкрито меча носить. У старого є ножі, більші ніж моя рука. А в того русявого, язикатого надміру, сокира в сумах прихована. Я сама бачила.
— Нас теж немало. І ми живі до сих пір. Та й ніч пройшла спокійно, — заперечила Древна. — А ну скажіть, вони когось зачепили?
Тітка з племінницею похитали головами.
— Славнику, ти що скажеш?
— Мені Байко дерев'яний оберіг подарував. З богинею Ірудою, — похвалився хлопець.
— Навіщо ти його взяв? — невдоволено кинула Калина. — Не бери в цих людей нічого.
— Заспокойтеся, тітко, це ж просто оберіг. Я не думаю, що вони погані люди, — Древна задумливо глянула на чоловіків, які жваво щось обговорювали.
— Це вони поки що себе не проявили. А може далі по дорозі приготували засідку, — не відступала Калина. — Хоч грабувати в нас нічого, можуть в рабство продати.
— Думаю, якби наші супутники мали такий намір, то не тягнули з цим, — не погодилася Древна. — А ти не подумала про те, що з ними нам буде безпечніше пересуватися по дорозі? Хто нас захистить, якщо ми залишимося самі?
Калина стиснула губи, але промовчала.
— Отой все сюди зиркає, — вказала Єсеня на Грая. — Він мене особливо лякає.
— Скарбошукач? — здвигнула плечима Древна. — Він багато говорить, але зовсім не страшний.
— Еге ж, ти тільки подивися на його побиту пику! І ще один такий же! Тріпака! Теж мені ім'я! — зіщурилася Калина, відставляючи пусту миску.
— Я здогадуюся, звідки вони отримали синці та садна, — задумливо сказала старша сестра.
— І звідки? — запитала Єсеня, мішаючи дерев'яною ложкою залишки супу.
— Поговорили з куліжанами, — на обличчі Древни з'явився невдоволений вираз.
— Отой старий наче з бородавками був, в тепер вони десь зникли. Чудасія, — сплеснула руками Калина. — І дуже підозріло.
— А я й не помітила. У тебе орлине око, тітко. Я поцікавлюся у Шумила, що це значить. Може, він знає чудодійний засіб, який і вам згодиться в знахарстві, — погодилася Древна.
— Той чорнявий наче спокійний, неговіркий, — зауважила Єсеня. — Цікаво, він не прибрехав про трави?
— Те, що спокійний, то добре, але ніколи не знаєш, що у таких людей на думці, — сердито мовила Калина.
Древна глянула на Бажана, що саме піднявся на повний зріст, і нічого не сказала.
— Байко наче хороший юнак, але суне ніс не в свої справи, — в словах Калини знову звучало невдоволення. — Це ж треба: скарбошукачі, купець, каменяр... Що вони разом роблять?
— Ой, дивіться, дивіться, вони сюди йдуть, — пискнула Єсеня і вхопила тітку за руку.
Древна піднялася назустріч попутникам. До майже затухлого вогнища куліжан підійшли Бажан, Грай та Шумило.
— Доброго ранку, — привітався Грай, як завжди усміхаючись. — Як вам спалося в такому незвичному місці?
— Не скажу що добре, але стерпно, — відповіла за всіх Древна.
— Ви вже вибачте, що довелося провести ніч в полі. Далі ми постараємось так влаштувати, щоб ночувати на заїжджих дворах,— сказав Шумило.
— Було б добре, — кивнула Калина, збираючи миски.
— У нас є одна думка, як нам рухатися швидше... — почав Грай, але його несподівано перебила Єсеня, повторивши те, що сказала старша сестра вчора.
— Якщо ми вас затримуємо, ви можете їхати вперед по своїх справах.
— Знову ви за своє... — ображено мовив Шумило.— Жінкам одним подорожувати небезпечно.
— Тому ми пропонуємо в найближчому поселенні продати ваш возик... — почав Грай, але договорити йому знову не дали.
— Що? Продати його? Навіщо? — тітка Калина просто остовпіла і тільки кліпала очима.
— Почекай, нехай договорить, — заспокоїла її Древна. — Ми слухаємо.
— Так от, продамо ваш возик, докладемо грошей і купимо великий віз. В нього впряжемо одного коня. Віслюка можна теж збути або нехай на ньому поїде Байко. Вам же не доведеться йти пішки, бо всі поміститесь на возі, — нарешті пояснив Грай.
Древна задумалась, а потім сказала:
— Думка слушна, але... Цього віслюка та все спорядження для нього я придбала на всі гроші, що у нас були. Коштів, виручених з продажу возика, не вистачить, щоб купити великий віз. Якщо ви впряжете свого коня, то один з вас залишиться пішим. Ослика треба зоставити, бо на ньому можна їхати...
— Не хвилюйтеся, я доплачу за віз, — подав голос Бажан.
— Але ж ми не хочемо бути винними вам... Я б не воліла таким чином вас обтяжувати, — Древна глянула йому прямо в очі.
— Ви мене не обтяжите. Я щиро хочу допомогти вам, — тихо, але впевнено сказав купець.
— Тоді вирішено, — гучно проговорив Грай, потираючи руки. — В найближчому селі постараємося залагодити цю справу. 
— Та ж... — дівчина запнулася. — Ми подумаємо.
Несподівано заржав кінь —  один, потім другий, третій. Подав голос і віслюк, а кричав він так, що аж вуха різало.
— Що відбувається? — злякано подала голос Єсеня.
— Може вовки? — припустив Шумило, оглядаючись довкола.
— Ні... Ви чуєте цей гул? — прислухалась Древна.
Дійсно, гул тривожно наростав, перетворюючись на віддалений гуркіт. Під ногами почала дрижати земля, і її коливання все посилювалися. Зашуміли–захиталися дерева, що оточували галявину. Стриножені коні тривожилися: двоє в прагненні побігти упали на землю, двоє намагалися звільнитися від пут, катаючись по примятій траві, руда кобила крутилася навколо себе, хвицаючи задніми ногами. Віслюк відірвався від возика, перевернувши його, і з ревом побіг геть. Єсеня пронизливо закричала, упавши на землю і зіщулившись. Грай хотів їй допомогти, але сам втратив рівновагу та обдерся об триногу з дерев'яних паличок, встановлену над вогнищем. Шумило присів, охопивши голову руками. Калина обняла сина, міцно тримаючись за нього. Древна ж, захитавшись, зробила крок і в пошуках опори вчепилася в Бажана. Купець присів, потягнувши її вниз, і прикрив зверху собою. 
Потроху гул почав стихати, розбурхана земля заспокоювалася. Перелякані люди піднімалися на ноги. Грай подав руку Єсені, а вона схопилася за неї, забувши, що боялася його. Шумило допоміг Калині та Славнику. Бажан підняв Древну, підтримуючи під лікті. Вона, опустивши голову, вдячно кивнула і зніяковіло відійшла в бік. Підбігли перелякані Тріпака та Байко.
— Що це було, мамо? Так страшно... — Славник важко дихав і шморгав носом. Калина гладила його по голові, притуливши до себе.
— Землетрус, — посірілими губами сказала Древна і тихо додала: — Куліж...
— Та невже це сталося? — схвильований Грай сам не міг повірити в те, що відбулося. Він тер обличчя руками, хапався за голову і не міг знайти собі місця. — Дичин сказав правду!
— У мене дивне відчуття, що щось не так... — з притиском зазначив Шумило.
— Еге ж, так і є, — підсумував Бажан. — Щось зарано труснуло, мало б через тиждень.