Розділ 14

Незабаром радіжці та куліжани, що до них приєдналися, пройшли міські ворота та покинули Куліж. Чоловіки вели коней на поводу, бо віслюк дріботів не досить швидко, а возик з домашнім скарбом міг вмістити щонайменше одну-дві людини. Затягнулася незручна мовчанка, яку вирішив порушити Грай.

— Ви, напевно, одна родина? — запитав він у куліжан.

Скарбошукач вирішив, що буде говорити з старшою жінкою, але йому відповіла чорнява дівчина, яка вела ослика на повідку.

— Так. Це мої сестра, тітка та племінник. А ви часом не родичі?

— Ні, — замотав головою кривулянин. — Ми стали вимушеними попутниками, але за останній час... здружилися. — Він ще мить помовчав, а потім представився: — Грай. Мене звати Грай.

— О, цікаве ім'я, — кивнула куліжанка.

— Це Тріпака, — продовжив скарбошукач, вказуючи на товариша. — Не дивіться, що ми такі... пом'яті. Куліж — дуже гостинне місто. 

— Вірно сказано, — погодилася чорнява. — Я не знаю, як в інших містах, але в нашому справедливість давно десь зникла.

— Це брат Шумило, е-е, Шумило, — Грай відчув, що ледь не проговорився. Однак куліжани ніяк не відреагували, і він продовжив далі: — Оцей хлопчина — Байко.

Юнак розплився в усмішці і сказав:

— Буде потрібна допомога — звертайтеся. Я багато чого вмію.

— Дякуємо, — схилила голову співрозмовниця. — Обов'язково перевіримо ваші здібності.

— А це Бажан, — вказав Грай на купця.

— Бажан? — перепитала дівчина, блиснувши темними очима. — Ви ж назвалися Громовином.

Купець ледь посміхнувся. Він впевнився, що то саме вона була в натовпі і намагалася протиснутися проти людського потоку. В той же час Грай гучно засміявся, запаливши сміхом радіжців.

— Громовин, ха! Це тому, що Куліж, як я вже і казав, гостинне місто, а наш Бажан дбає про свою безпеку та добру славу.

— І то вірно, — погодилася куліжанка. — Я Древна.

Купець мимоволі поглянув на дівчину — пряму та сміливу, і подумав, що це ім'я надзвичайно їй личить.

— Це моя тітка Калина, це її син Славник. Ну і сестричка Єсеня.

Грай помітив, що світловолоса дівчина густо почервоніла, і вирішив поки що не діймати її своїми розпитуваннями.

— А ви чим зазвичай займаєтеся? — запитала Древна.

— Ми розбійники! Та ні, що ви, я жартую! У мене дурні жарти! — поправився Грай, помітивши, як змінилися на обличчі Калина та Єсеня. — У нас зовсім різні заняття. Наприклад я — скарбошукач.

— О боги, як захоплююче! Ви шукаєте закопане золото? — поцікавилася Древна.

— Не тільки. Здебільшого старовинні речі, щось давнє та незвичайне. Але т-с-с! — приклав пальця до губ Грай. — Це на межі порядного життя.

— Я зрозуміла. Але дуже цікаво... і може знадобитися, — додала про себе дівчина.

— Що може знадобитися? — перепитав кривулянин.

— А? Нічого... Я обмовилася. Продовжуйте.

— Тріпака — він зі мною. Шумило... він... е-е... каменяр, от, — видихнув з полегшенням скарбошукач, підібравши безпечне слово.

— Це теж дуже дивовижно! Я багато знаю про зодчество. Чи можна буде з вами потім обговорити деякі речі? 

Всі радіжці здивовано подивилися на Древну.

— Звідки ж у молодої дівчини така цікавість до зодчества? — запитав вкрай здивований Шумило.

— Та цікаво, і все... Мій батько був будівничим... — тінь набігала на обличчя куліжанок, і Грай не став розпитувати більше. Натомість він сказав:

— Бажан у нас насправді купець. А Байко при ньому.

— Правда? І чим ви торгуєте? — Древна скоса зиркнула на Бажана.

— Всім потроху. Шукаю щось рідкісне, те, чого в Посередку немає. Тканини, прикраси, лікарські трави...

— Лікарські трави? — оживилася тітка Калина. Єсеня теж зацікавлено прислухалася. — Які саме?

— Нещодавно з Рівнини привіз колючого калюжатника, квіти лімки, воронячі ключики... Ну і насіння золотого дерева з-за Пустелі.

— Ого! — вигукнула Єсеня. — Це такі рідкісні трави... А насіння, мабуть, дуже дороге...

— Так, рідкісні, тому я їх і роздобув.

— Ви цікавитеся травами? — спитав Грай Єсеню. Вона ж натомість зашарілася і заховалася за спину тітки Калини.

— Тітка Калина — досвідчена знахарка, а Єсеня в неї вчиться. Вони схиблені на всіляких настоянках та відварах, — пояснила Древна.

— Де ви раніше були? — вигукнула Калина. — В Куліжі таких трав не знайдеш. Ніхто не привозить Може, ми у вас трохи придбаємо?

— Але в мене з собою їх немає, — зазначив Бажан.

— То де ж ви тримаєте товар? — запитала чорнява дівчина.

— Вдома... — зітхнув купець. Він уявив свій будинок у Радіжі, Радечка і Дарічка, які біжать йому на зустріч, всіх домашніх...

Знайомство відбулося, але далі розмова не ладналася. Калина та Єсеня засумували. Вони часто поглядали назад, на дорогу, по якій вони віддалялися від Куліжа, від рідного дому. Славник йшов, похнюпивши голову. І тільки Древна з впертим виразом обличчя йшла вперед, не озираючись. Грай, який довго не міг мовчати, став зачіпати Тріпаку, потім Байка. Один раз мандрівники влаштували короткий відпочинок, а потім рушили далі.

Невпинно вечоріло, але до найближчого поселення було далеко.

— Доведеться ночувати в полі, — зазначив Грай. — Якби ми вийшли з Куліжа раніше, то дібралися б до села... як воно називалося? Бо щось пригадати не можу...

— Глодова балка, — нагадав Байко.

— От, вірно. Я там тим гілками глоду подерся, коли... Ну, то не так важливо, — скарбошукач непомітно послухав місце нижче поперека.

— Якщо ви натякаєте, що ми вас затримуємо, — відгукнулася Древна, — то можете залишити нас і їхати вперед. 

— Ну як ми можемо вам покинути самих, в полі, в той час, коли самі ж підбили покинути Куліж? — обурився Шумило. — До речі, ми до цих пір не поцікавилися, які у вас наміри: перечекати імовірний землетрус десь поблизу чи, можливо, відправитися в інше місце?

— В Куліжі нам більше немає що робити. Хіба що... — Древна різко замовкла. «Але я повернуся вже сама, коли моя родина буде в безпеці», — подумала вона, а потім труснула головою і рішуче проговорила: — Ми підемо в Кливень. Там маємо родичів.