Розділ 11

Радіжська компанія уважна роздивлялася дорожню, вже знатно обшарпану, карту Бажана. Судячи по ній, дорога до Куліжа могла розтягнутися на сім днів. До фатального дня, вирахуваного Дичином, залишилося близько двох тижнів. Тож у мандрівників був тиждень у запасі.
 Бажан проїздив мимо Кливеня, але дуже давно, ще в часи, коли подорожував з купцем Гостилом. Він стверджував, що кілька років тому дорога була прямою, наїждженою. На цьому шляху траплялося достатньо заїзджих дворів та корчем. Визначившись з маршрутом, радіжці вирішили поповнити запаси їжі. Купець разом з Тріпакою подалися до місцевого ринку на закупи, а коли повернулися, почули новину, що князівна зі Стужі якраз урочисто в'їздить до Кливеня.
— Зараз біля Мимохідних воріт не прорватися, давайте перечекаємо деякий час, — запропонував Грай.
Та добре відпочити перед дорогою не вдалося. Хтось приніс звістку, що Ліпослава візьме шлюб не з княжичем Світоликом, а із самим князем Гутою. Піднявся дикий галас. Дехто дивувався, як так, хтось видавав непристойні жарти або поспішав випити за здоров'я князя та його нареченої. Ця новина викликала іронічну посмішку на губах Грая.
— Ну треба ж таке? Яка несподівана заміна! У Гути точно щось сталося, що так все обернулося. Але готовий закластися, що князь зараз дуже задоволений. Ще б пак, урвав молоду дружину!
— Якщо він повеселішав, може хоч тепер нас послухає? — наївно зауважив Байко.
— Еге ж, тепер нас і близько не підпустять! — відповів Грай і гучно зареготав. Тріпака та Шумило підхопили його сміх, і навіть Бажан злегка усміхнувся.
Загальний гомін змусив попутників перебратися на задній двір, де вони почали спаковувати припаси, перевіряти речі та готувати коней. Через деякий час, по обіді, вирушили в дорогу. Незважаючи на невдачу в Кливені, настрій мандрівники мали піднесений. Хоч про це і не говорили вголос, але те, що їх не стануть слухати, було цілком передбачувано. Тепер же, коли спроба попередити князя Гуту була зроблена, цей тягар упав з плеч, і дихалося якось вільніше.
На другий день Грай пустив свого коня поряд з конем Бажана. Купець скоса глянув на нього, але нічого не сказав. Тим часом скарбошукач завів розмову.
— Я бачу, ти меча носиш...
— А то як же... — буркнув Бажан. — Купців часто грабують. Себе ж потрібно якось захищати.
— І меч твій доволі хороший... — не вгавав скарбошукач.
— Ти по руків'ю судиш? Мабуть, добре в мечах тямиш? — приязні в голосі Бажана так і не додалося.
— Я? Та так, трохи тямлю, але не надто добре, — здвигнув плечима Грай. — А володіти мечем умієш?
— Раніше добре вмів, зараз трохи втратив хист. А чому питаєш? — Бажан ще більше насупився.
— Цікаво. Хочу більше знати про людей, з якими їду поруч. І хто тебе вчив бою на мечах?
— Він, — Бажан кивнув головою в бік Шумила.
— Він? — не повірив Грай. — Жрець? Вони ж... люди вчені.
— В братстві були й такі, які вивчали мистецтво бою.
— Хм... я цього не знав.
Бажан видихнув з полегшенням, бо скарбошукач підстьобнув коня і помчав діставати з розпитуваннями Шумила.
Ввечері радіжці зупинилися в корчмі, що розмістилася на краю маленького поселення. Бажан за скромною вечерею розповів, що років п'ять тому в цьому селі місцеві жителі вбили перевертня-бика. Його голова довго висіла на кілку сільської огорожі. Зараз же її не видно, десь зникла.
— Це правда? — зблід Байко та ледь не вдавився ложкою каші.
— Ну а чому би я брехав? — здвигнув плечима купець. — Піди господаря корчми спитай, де голова поділася.
Хлопець таки подався розпитувати хазяїна. Той підтвердив правдивість історії та сказав, що голову вкрав проїжджий чаклун. В ту ніч Байка довго не брав сон. Під сміх своїх супутників він закривав віконниці, перевіряв надійність дверей. Врешті решт хлопчина заснув з мисливським ножем у руках.
На ранок третього дня перед виїздом Грай причепився до Шумила, щоб той показав йому прийоми бою. У братчика меча не було, але він був обвішаний ножами для метання. Врешті-решт Шумило піддався умовлянням та показав своє уміння ними користуватися. Скарбошукач був у захваті та попросив його навчити метати ножі. Як не дивно, жерця потішила така увага, і він погодився. Потім Грай зі своєї поклажі дістав невелику бойову сокиру. Як виявилося, він добре володів нею. Але питання, чому не носить зброю, а ховає її в сумах, завжди балакучий скарбошукач проігнорував. Бажан теж приєднався до Грая та Шумила зі спробою розім'яти м'язи. Він сам був здивований, як добре тіло пам'ятало рухи, які були вивчені ще в юності. Братчик же нагримав на купця за те, що той закинув науку бою і тривалий час не вправлявся. Звідтоді на кожному привалі вся компанія повадилася потроху вправлятися зі зброєю. Шумило ж почав вчити Байка та Тріпаку мистецтву володіння ножем. Хлопчина цьому був дуже радий і ловив на льоту все, що показував жрець. Тріпака ж, як виявилося, добре стріляв з невеликого лука, якого, як і Грай сокиру, приховував у поклажі. Ще він майстерно ставив пастки на дрібного звіра, завдяки чому мандрівники за час подорожі вже кілька разів смакували м'ясо зайця.
На п'ятий день радіжці помітили, що збоку від дороги розкидані якісь руїни. Вони звернули подивитися на них. Серед зарослей в небо де-не-де піднімалися кам'яні колони з відбитими верхами, як зуби стирчали залишки стін. Земля ж, скільки охоплювало око, була вкрита дрібним кам'яним крошевом. Попутники переглянулися між собою. В повітрі зависло одне питання: що за руїни вони бачать перед собою?
— Я думаю, тут розташовувалося якесь місто імперії Шоа, — висловив здогадку Бажан. — Після її падіння та до приходу на Благу Землю наших предків в цій місцевості проживали дрібні кочові та напівосілі народи, які не будували таких величних міст.
— Цілком можливо, — погодився Шумило, роздивляючись уламок каменю з вирізаним на ньому візерунком.
— І що, це місто спалив змій? Я уявляю, як він тут літав і все розвалював! — у Байка захоплено горіли очі, він ходив між колон, торкаючись холодного гладкого каменю.
При згадці про змія всі, крім хлопця, спохмурніли.
— Краще поїхали звідси. Не подобається мені це місце. Нам треба встигнути до темноти дібратися до заїжджого двору, — нагадав Грай
— Чому? — Байко хотів побродити між каменів ще. — Може ви тут якісь цінні речі знайдете.
Але Грай чомусь втратив свій звичний веселий настрій.
— Зараз не час для цього. Гайда!
— Байко! — прикрикнув на хлопця Бажан, і тільки тоді той повернувся і з зітханням заліз на коня.
Вирушили далі, але в мовчанні. Кожен думав про своє. Відмовчувався до вечора і Грай, який зазвичай провокував усіх на розмову. Байко відчував себе присоромленим, тому не подавав голосу. Тріпаці теж говорити не хотілося. Шумило насвистував відомий одному йому мотив, а Бажан поринув у свої думки. Їх накрила чи то тінь загадкового змія, що спав в Мовчазних горах, чи тінь власного минулого.
Шостий день в дорозі пройшов тихо, без особливих пригод. Та радіжці хвилювалися: до Куліжа зостався один денний перехід. Ночували на заїжджому дворі у великому торгівельному поселенні. Супутники взяли спільну кімнату. Бажан був впевнений, що всі посунули. Він начебто і відчував втому тіла, але сон ніяк не йшов. Купець відкинув ковдру і тихенько, щоб нікого не розбудити, пробрався до виходу, зняв з кілка на стіні свій плащ та вийшов на вулицю.
Стояла тиха ніч, місячна і тепла. Висипалися дрібні зорі, що мерехтіли, як сигнальні маяки. Повітря, прохолодне і ароматне, огорнуло Бажана прозорою тканиною. Він кивнув двом нічним вартовим заїжджого двору, які в далекому кутку дворища смажили на вогнищі чи то м'ясо, чи то сало, вмостився на купу дубових колод та притих. Занурившись у власні роздуми, купець не помітив, як до нього підібрався Грай. Бажан угледів його тільки тоді, коли скарбошукач вже пробирався наверх по колодах.
— Не спиться? — запитав Грай.
— Ні, — захитав головою купець. — Щось тривожно мені. Напевне тому, що завтра вже прибудемо до Куліжа. А ти хіба не заснув?
— Я й до кімнати не заходив, тільки но коней перевірив, — скарбошукач зручно всівся поруч Бажана. — Будеш? — протягнув він йому маленький шкіряний бурдючок, від якого йшов запах кислого вина.
— Ні, дякую, — захитав головою купець. — Я не полюбляю хмільних напоїв.
— Як хочеш. Нав'язувати не буду. Та мені теж... тривожно, — Грай відпив з ємності і злегка скривився. Давай потривожимося разом. Ти не проти?
— Чому я маю бути проти? — здвигнув плечима купець.
— От і добре. Не такий ти вже й нелюдим. От скажи мені чесно, навіщо ти це робиш?
— Що саме? — не зрозумів Бажан. 
— Чому ти поїхав в цю мандрівку? Я знаю, що тобі не дуже хотілося залишати Радіж.
— Чесно? Добре, я скажу. По-перше, мене попросив Дичин. Він мій учитель. Я його дуже поважаю.
— Так, так... Цікавий дядько. Дуже начитаний і вчений. Я справді так вважаю, не подумай нічого, — замахав руками Грай. Він уже готовий був зустріти гнівний погляд Бажана, але той на диво не розгнівався.
— По-друге, буде землетрус чи не буде, існує змій чи не існує, я не зможу далі з цим жити. Знати, що може загинути багато людей, а я нічого не зробив, щоб їх врятувати... Ні, я так не зможу. Це люди, живі люди. Хоч спробувати варто.
— Я розумію, — кивнув Грай і зробив ковток з бурдючка. — Відчуваю приблизно те ж саме. Знаєш, коли твій народ втратив рідну землю, живе у вигнанні, в злиднях, коли ти пережив втрату всього, що вважав рідним, знати, що в небезпеці і сьогодні залишається стільки людей — нестерпно.
— Ти ж нетутешній, не куличанин, вірно? То хто ж ти? — поцікавився Бажан.
— Ти вірно запримітив. Я народився на острові Млі.
— Що? — у купця округлилися очі, він зробив охоронний знак. — Ти з кривулян? Оце так жарти у богів!
— Не розумію, чому всі так сприймають кривулян? — щиро здивувався скарбошукач. — Ми звичайні люди, родичі імуритів, з руками і ногами. Я помітив, що і в Стужі, і в Посередку, і в Нагір'ї всі бояться навіть згадувати те, що з нами сталося.
— Це так. У нас про це говорять пошепки біля нічного вогню, а потім з головою закриваються ковдрою і бояться виглядати назовні аж до ранку. Але людей можна зрозуміти. Надто вже страшний і незрозумілий ворог захопив Млу.
— Ви думаєте, якщо його не згадувати, він з острова не рипнеться? — посміхнувся Грай. — Це щонайменше безглуздо.
— Та якщо ти кривулянин, то принаймні не простий. В політичних справах розумієшся, до князя Гути завітати можеш... Хто ж ти? — прищурився Бажан.
— О, наш купець напевно вже підозрював мене у таких неподобствах, які і вигадати складно! — скарбошукач помахав пальцем перед носом у Бажана. — Я тебе наскрізь бачу. Насправді я просто третій син останнього князя Мли, який назавжди залишився на острові. Моє справжнє ім'я Малко, але не називай мене так. Мені більше подобається те ім'я, яке я сам собі обрав.
— А Тріпака? Він теж з кривулян?
— Атож. Це єдина людина, яка пішла за мною. У мене є два брати. Найстарший, Свірко втратив ноги, але зараз веде наше плем'я, вірніше тих, хто ще залишився. Другий брат — Глас — продав свою бойову сокиру, став найманцем. Він зброєю намагається здобути багатство, аби оплатити кращу долю кривулянам. А я от тиняюся світами, бо вигадав, що зможу знайти відповідь на одне питання: як повернути мій народ на рідну землю... Ех, що я все про себе та про себе. Давай про тебе. Значить, ти в жерців навчався?
— Атож, — кивнув Бажан.
— А чого сам в братство не вступив?
— Не встиг. Ти сам знаєш, що з братством сталося.
— Цікаво, а як ти до жерців потрапив? — Грай знову приклався до бурдючка.
— Мати віддала.
— Ого! Це щоб ти розумніший став?
— Ні, щоб я з голоду не вмер! — буркнув Бажан.
— Ваша родина геть бідувала? — не вгавав скарбошукач.
— Ні, ми жили в достатку, поки... А чому це тебе так обходить? — підозріло підняв брову Бажан. Грай виставив перед собою долоні.
— Послухай, не будь таким підозрілим. Я розумію, що життя навчило, але я не маю щодо тебе дурних намірів. Якби я хотів вас з братчиками видати, то зробив би це вже давно. Мене не обходить, що їх братство заборонене, і я не матиму зиску з того, що донесу на вас посаднику. Крім того, я розкрив свою справжню личину, тож надіюся на взаємність. Знаєш, хочеться довіряти людям, з якими вже другий тиждень в дорозі, і збираєшся робити відповідальну справу.
— Я син воєводи, якого Гута дуже давно кинув до порубу. Звідти мій батько вже не вийшов, — сказав Бажан, але ці слова важко далися йому: надто довго вони лежали на серці і не виривалися на волю. — Ми з матір'ю і молодшою сестрою залишилися просто неба. Тоді мене й віддали до жерців.
— Овва! Оце так! — здивувався Грай. — І тепер ти ненавидиш князя?
— Ненавиджу? Скоріше недолюблюю і дуже сильно. А так щоб ненавидіти і готувати план як Гуті помститися, то ні. Я тоді дуже малий був, потім намагався вижити, життя влаштувати. Не до ненависті було. Та зараз хочу розібратися в цій справі. І правда, яка випливе, й покаже, кого мені ненавидіти, а кого прощати. Тим більше, пройшла чутка, що, можливо, мій батько живий...
— Успіхів тобі в пошуках! — щиро побажав Грай. — Нехай боги будуть на твоєму боці!
— Дякую. А за тобою нехай завжди слідують духи-охоронці! Тепер хочу скористатися твоєю пропозицією, — Бажан потягнувся за бурдючком скарбошукача і сьорбнув вина, яке відразу обпекло його горло.
— В тебе ж і діти є начебто? — поцікавився кривулянин.
— Двоє. Хлопчик і дівчинка.
— А дружина вдома зосталася?
— Вона зникла. Може, її вбили, але я думаю, що втекла, — з гіркотою в голосі сказав купець і вдруге долучився до ємності. 
— Хіба від такого як ти тікають? Ти ж заможний і... начебто надійний...
— Значить, не такий я вже хороший... — тепер уже в душі Бажана була зачеплена найболючіша струна. — Досить вже говорити, ходімо спати. Завтра довгий день, а наприкінці його чекає Куліж.
— І невирішене питання: як до того Куліжа підступитися! —  Грай підхопив бентежну думку, яка турбувала обох.
А місяць так само продовжував розливати молочне сяйво на двір. У вартових все ще горіло багаття. Якась нічна птаха почала пронизливо кричати, змушуючи чоловіків нарешті спуститися з купи колод і попрямувати до приміщення.