Розділ 8

Древна повільно брела вулицями Куліжа. Весняна багнюка майже висохла, тому не потрібно було раз по раз дивитися під ноги. Ставало помітно тепліше, в повітрі витало чимало знайомих ароматів. Місто жило звичним життям. Багатьох містян дівчина знала особисто. Ось дядько Бородай, пекар, завжди перемазаний мукою. Сьогодні в нього гарний настрій, мабуть отримав гарний виторг. А он бабуся Колосиця. Вона збирає лікарські трави за міськими стінами. Древна сама в неї часто їх купувала. Поряд провели двох коней, доглянутих та вичищених. Це не дивно, адже на сусідній вулиці знаходяться конюшні торговця Гарнути.

Дівчина підняла очі, глянула на коней, поправила кошик з овочами, що тримався на її передпліччі, та знову занурилася у свої роздуми. Сьогодні вона була на ринку, і те, що там почула, не на жарт її налякало. Древна завжди купувала товари в одних і тих самих продавців, тому що добре їх знала. Жінка, яка вирощувала капусту та зелень, зазвичай була люб'язною, доброзичливою, розповідала останні новини. Нині вона між іншим сказала, що вчора пізно ввечері на вулиці гончарів виник переполох. Дівчина перепитала, що ж його викликало. «Та декілька людей клялися, що бачили карликів у білому одязі, які потім безслідно зникли. Собаки потім ще півночі брехали на Гончарному кутку», — відповіла жінка. «Мабуть, привиділося», — вирішила Древна. Вона з продавчинею навіть посміялися з цього випадку. Це ж треба, білі карлики! Яка чудасія! Але коли дівчина відійшла від рундука з капустою, то відчула дивне занепокоєння, мовби під шкірою потік неприємний холодок. В іншому місті, біля яток з грибами, вона випадково почула розмову двох чоловіків, один з яких розповідав про свою недавню пригоду: ніби він вже в час смеркання підійшов до кролячої ями, а звідти вилізло щось біле, велике. Ця істота швидко юркнула в кущі. Чоловік лаявся, що чиясь дитина, мабуть, повадилася полювати на його кролів. Ця історія викликала у Древни ще більше сум'яття. 

Дівчина зупинилася, покрутила головою, намагаючись повернутися до реальності, та підійшла до бабусі Колосиці.

— Чого бажаєш, донечко? Свіжиих трав чи сушених?

— Мені б дикого подорожника та золоту ліпотку. Єсеня казала, що ці трави закінчуються...

— Подорожника немає, сьогодні останній пучок придбали, а ось ліпотка є, нещодавно висушила, вже можна її подрібнювати та додавати до настоїв.

— Дякую, бабусю, — Древна дістала кілька монет і протянула їх травниці.

— Наступного разу вийду в гори тільки через кілька днів, тоді й пошукаю подорожника для тебе. Поки що буду вдома чекати, коли син повернеться. Нехай мене супроводжує. 

— А що сталося? Ви ж завжди такою сміливою були? Невже розбійники знову в горах завелися? — спробувала пожартувати Древна.

— Та ні, донечко, не розбійників я злякалася, а того, що побачила. Я думала, у мене тоді й серце вискочить

— А що ж ви побачили? Вовка?

Дівчина помітила, як бабуся зблідла і зробила охоронний знак.

— Ой, і не питай! Як би ж то вовк! Я хоч знаю, що це за звір і яка від нього небезпека. А це були якісь істоти, маленькі такі, як діти, в світлому одязі. Їх було четверо чи п'ятеро, я не запам'ятала. Добре, що я за чагарниками трави збирала, вони мене не помітили. Я тільки цих приземків побачила, присіла тихенько і ще довго поворушитися боялася. А вони швиденько так пересувалися, в сторону гір подалися. Тепер боюся сама за місто виходити, але ж на життя заробляти треба.

— Так, незвичайну пригоду ви пережили. Дивно все це.. Будьте обережні!

— Отож, донечко, ще й не вірить мені ніхто. Кажуть, що я вже стара і з глузду з'їхала.

— Я вам вірю, бабусю. Краще без супроводу не ходіть.

— Дякую за побажання! Щасти тобі!

Древна пішла далі по вулиці, відчуваючи легке, тривожне поколювання в животі та тяжкість в ногах. Третя подібна історія за ранок. І це не може бути співпадінням. У Куліжі люди масово бачили людиноподібних істот маленького зросту у білому одязі. Дівчина зупинилася посеред вулиці. Треба в архів! Треба швидше до архіву перевірити свою здогадку.

До тями її привів крик візниці, що правив возом, запряженим двома волами. Древна зійшла на узбіччя і зітхнула, а потім аж загарчала про себе від безсилля. Ні, до архіву її не пустять. Колись вона часто відвідувала це місце, з насолодою порпаючись в покритих віковічним пилом документах. Але після того, що сталося з її батьком, про архів можна було забути. Дівчина ще кілька разів приходила туди, але хранитель так і не відчинив їй двері. Доньці злочинця вхід у документозбірню Куліжа був заборонений.

Зосталося тільки саме надійне сховище, яке ще не підводило Древну — пам'ять. Вона чітко пам'ятала той давній сувій, який би міг пролити світло на сьогоднішні події. Дівчина знайшла його під купою паперів, що не несли особливої цінності — господарчих записів, недбало написаних звітів. Вона думала, що це теж щось подібне, але чомусь відкрила і прочитала. Перед очима постав збірник легенд нечисельного народу марха, який проживав на цій землі задовго до приходу імуритських племен. Його представників ще й понині можна було знайти по цей бік Мовчазних гір. Одна легенда розповідала про гнів богів, що вилився у великі руйнування в гірських районах, а провісниками цього були... білі карлики. Ех, якби можна було перечитати цей сувій!

Трапилася Древні в архіві й інша цікава історія. Це був протокол допиту одного злочинця, який втік з порубу, а потім через кілька років несподівано повернувся виснажений та переляканий. Він стверджував, що перебував в полоні у підземного низькорослого народу, який будував тунелі. Чоловіка визнали не сповна розуму та вислали... а от куди, дівчина не могла точно згадати. Документ був старий і пошарпаний, але вона звернула на нього увагу, подумки пов'язавши з легендою марха. 

Отже, білі карлики знову виринули на поверхню. Швидше за все, вони є не просто вигадкою древнього народу чи маячнею божевільного, а насправді існують. І що ж означає їх поява? Чи не те, про що говорили марха?