Розділ 5

В післяобідній час Гута сидів у внутрішніх покоях і смакував дороге вино, привезене аж з-за Пустелі. Віконниці були відкриті, до кімнати заходило тепле весняне повітря. Надворі яскраво світило сонце, здалеку долинали бадьорі голоси челяді. І все б нічого, якби в якусь мить не потягнуло кінським гноєм. Князь зморщив носа, скривився, а його настрій почав псуватися. Щось зашкреблося за дверима, вони відчинилися, і Гута спересердя вже хотів запустити у гостя важким келихом, але стримався, побачивши Всевида. Управитель ступав нечутно, мов кіт на полюванні, а вираз його обличчя завжди залишався незмінним.

— Ну що там іще? — невдоволено буркнув князь. — Я ж просив мене не турбувати. Ті ближні зранку всю мою кров випили...

— Володарю, тільки що княжич Світолик прибув. Я поміркував, що про це ви хотіли б знати.

— Та невже? — гаркнув Гута. — Ще не вечір! Той шмаркач з'явився! Сам чи з дружками?

— З почтом, володарю, прибув.

— З яким там почтом! Кілька головорізів, що труться біля княжича, очікуючи на подачку! Треба буде їх до дальніх фортець відправити. Там вони точно більше користі принесуть. Ну і де той халамидник?

— Покликати княжича? — перепитав Всевид.

— Звісно, — гаркнув Гута. — Скажи, щоб негайно прийшов сюди.

Управитель відправився виконувати доручення, а князь залпом хильнув ще добрячу порцію вина. Коли до кімнати зайшов Світолик, він з гнівом крутив на пальці довгого вуса.

— Ну і що ти мені скажеш? — зовні спокійно, але ледве стримуючи гнів, спитав сина Гута.

— Вітаю, батьку. А що ви хочете почути? — княжич прекрасно розумів стан князя, але застосував свою давню, не один раз випробувану стратегію — прикинувся дурником.

— Хочу почути, де ти дотепер був.

— Я зв своїми ближніми на полювання їздив, — спокійно заявив Світолик.

— Ближніми? Відколи це в тебе ближні з'явилися? — Гута скипів так, що аж підскочив. — Ти вже князем себе бачиш, га?

— Помилуйте, батьку, звісно я не посягаю на ваш стіл. Я просто невірно висловився. Боги не наділили мене даром красномовства, — княжич починав розуміти, що на цей раз жартувати не варто.

— І що ж ви вполювали? Скільки спідниць? 

— Про що ви, батьку... Ми привезли козулю та кілька зайців, яких я наказав приготувати до вашого столу, — Світолик соромливо опустив очі, мовби не розуміючи, про що мова і в чому звинувачує його князь.

Гута підійшов впритул до сина, оглянув його і двома пальцями презирливо потряс прикрасу на витонченому ланцюжку, що висіла у нього на шиї.

— У що ти зараз вдягнений? Хіба це личить чоловікові? Ти виглядаєш як дівка, що до храму прибралася женихів підчепити. Дивіться, ще й волосся позавивав, безсоромний! Пахощами натерся! Тьху!

— Батьку, я маю бути достойним вас, тому...

— Достойним мене? — закричав князь, не давши договорити сину. — Що ти верзеш? Ти мене ганьбиш! — Гута замахнувся та дав Світолик такого ляпаса, що той аж захитався, відступив кілька кроків назад та відразу прикрив щоку рукою.

— Я в твої роки, — продовжував князь, — вже в походи ходив з твоїм дідом. Кольчуга була моїм одягом, кольчуга, а не це розшите шмаття! Павичі так своїм хвостом не пишаються, як ти! 

Гута узявся однією рукою за серце, а іншою оперся за різьблене крісло. Він дихав глибоко, але хрипло, але на новий вибух люті у нього вже не вистачало сил.

— Батьку... — почав був княжич голосом, що враз став тонким та писклявим.

— Мовчи! — гримнув Гута. — А тепер послухай мене. Через п'ять днів прибуває твоя наречена — князівна Ліпослава. В той же день ви укладете шлюб в Храмі Божої Родини. Ти візьмеш її за дружину, і не посмієш її ображати чи принижувати. Ліпослава — твоя опора та підтримка, одна із найважливіших запорук твого майбутнього сходження на князівський стіл. Втямив? 

Світолик тільки кивнув, все ще тримаючись за щоку.

— Від сьогодні тобі заборонено покидати Великий Двір. Ти будеш перебувати в своїх покоях, поки не прибуде Ліпослава. Зрозумів?

— Невже, батьку, ти так мені не довіряєш? — заскиглив княжич. — Я не порушу твою волю, одружуся з Ліпославою, але навіщо мене зачиняти? Хіба я маленький?

— А щоб ти нічого не втнув! Ти уявляєш, наскільки важливий цей шлюб? Тому, якщо я дізнаюся, що ти покидав Великий Двір, то з тебе шкуру спущу, а твоїх дружків, хе-хе, ближніх твоїх, відправлю на каторгу.

— Батьку, не гнівайся! Тобі немає за що хвилюватися!

Біля дверей пролунали оплески — гучні, ритмічні та повільні, немовби хтось спостерігав за сімейною драмою, яку розігрували вуличні актори. Гута та Світолик разом обернулися на звук. До них наближався, плескаючи в долоні, молодий чоловік в дорожньому, припорошеному пилом плащі. По його широких плечах спадало довге темне волосся, а на поясі був приторочений багато оздоблений меч. Риси обличчя гостя здавалися загостреними, очі нахабно блистіли.

— Оце так зустріч! Здається, я став непрошеним свідком передачі мудрості від батька до сина. Світолик, брате, тобі несказанно пощастило, що ти можеш отримати життєво необхідні настанови від рідного батька.

— Борин? — здивувався Гута, і його праве око непомітно сіпнулося. — Як ти тут опинився?

— Стежки-доріжки Посередку привели мене до Високого Двору на весілля брата. Тож вітаю вас, дядьку, з цією знаменною подією.

— Он як? Щось зарано ти приїхав, дорогий племіннику. І вітати заздалегідь не варто, аби не зурочити.

— Дорога така: завчасно не вгадаєш, в який день приїдеш. А я дуже хотів погуляти на весіллі родича. Чи мене не чекали? — Борин широко розвів руки та хижо посміхнувся. 

— Світолику, залиш нас, — тихо сказав Гута. — І пам'ятай, про що я тобі сказав.

Княжич поп'ятився до дверей, зиркаючи поперемінно то на батька, то на гостя.

— Навіщо ви з ним так суворо, князю? Брат ще такий молодий. Ось одружиться, зовсім іншою людиною стане. 

— А це вже не твого розуму справа, — буркнув Гута. — Тобі щось потрібно?