Розділ 4

     Шумило довго водив Бажана темними кривенькими вулицями передмістя Радіжа. Бажан тільки міг здогадуватися, яким чином його колишній вчитель бою потрапляв пізно ввечері за міські стіни, адже ворота міста зачинилися на заході сонця. Ймовірно, заходив вчасно та ночував на заїжджому дворі, а можливо, знав якийсь таємний лаз чи прохід.

     Нарешті вони прийшли до невеликої хатини, що темним згорбленим силуетом бовваніла на фоні зоряного неба. Світив місяць, у прохолодному повітрі витали запахи диму та пригорілої їжі. Десь далеко гавкали собаки, загелготіли потривожені гуси. Біля житла, де мешкали одні з останніх представників Братства Істинного Знання, було темно та тихо.

    — Йди за мною, обережно, слід у слід, — попередив Бажана Шумило. — Пса не тримаємо, але пасток на небажаних гостей я наставив. Їхнє щастя, що ніхто ще не вирішив нас турбувати.

     Купець обережно пройшов слідом за братчиком. Той зупинився перед дверима.

     — Ти заходь, Дичин чекає. А я поки піду іншого гостя приведу.

    Бажан якусь мить постояв перед зачиненими дверима, помітно хвилюючись, а потім наважився і відчинив їх. Йому довелося втягнути голову, щоб протиснутися у низенький одвірок, та відсунути цупку занавіску, що прикривала вхід. Купець опинився у сінях в повній темноті і не знав, куди рухатися далі. Добре, що попереду відхилилася ще одна дверна занавіска, випустивши сніп приглушеного світла. З дверей виглянув довгоносий юнак. Колись він був підстриженим під горщик, але тепер його волосся відросло і спадало неохайними масними пасмами.

    — Ви, напевно, Бажан? Проходьте всередину, — хлопець мав м'який, схожий на жіночий, голос.

    Купець підняв занавіску і ступив у велику кімнату, освітлену вогнищем пічі та кількома свічками. Всередині було тепло, пахло травами та чимось їстівним. Посеред кімнати стояв стіл, на якому книги розташовувалися поруч з кухонним начинням, попід стінами — скриня, кілька стільців і три ліжка. На одному з них напівлежав-напівсидів чоловік років шістдесяти, з крючкуватим носом, зморшками під очима та підстриженою, колись рудою, а нині майже сивою бородою.

    — Брат Дичин? — зіщурився Бажан, придивляючись до господаря.

    — Атож, хлопче, це ще я. Підійде сюди, дай я тебе роздивлюся.

    Бажан підійшов до ліжка, присів і стиснув у своїй руці суху зморщену руку Дичина.

     — Ви постаріли, — тільки і зміг вимовити купець.

     — Так, час нікого не милує. Зате ти як виріс, і не просто виріс, а я чув, що навіть в люди вибився. 

     — Теж мені скажете. Попереду ще багато роботи...

    — Авжеж, авжеж, попереду дійсно дуже-дуже багато роботи, і навіть не тої, на яку ти сподіваєшся, — загадково посміхнувся Дичин.

     — Що ж з вами сталося? Ви захворіли? — поцікавився Бажан. — Як вам вдалося вижити?

   — Про все по порядку, хлопче. Не поспішай, — з посмішкою призупинив його Дичин. 

     Старий братчик розповів, як йому з Шумилом вдалося втекти після розгрому братства, як вони переховувалися, часто перебираючись з місця на місце. Щоб заробити на життя, наймалися працювати всюди, де вдавалося, найчастіше на будівництві. Позаминулого літа братчики працювали на зведенні храму в місті Кривомежі. Дичин послизнувся та впав з висоти недобудованої стіни. З тих пір у нього відмовили ноги, і чоловік залишився прикованим до ліжка. 

     — Але голова у мене працює не гірше, ніж раніше, — посміхнувся Дичин.

     Як виявилося, у Радіжі братчики жили вже більше півроку. Шумило ходив по заробітках, а Дичин залишався вдома: перекладав, переписував книги, майстрував нескладні вироби для домашнього вжитку, загалом, робив, що міг.

     — А пам'ятаєш Найду? — старий братчик вказав на юнака, що ходив туди-сюди, вдаючи, що займається справами, а насправді жадібно прислухаючись до розмови та кидаючи підозріло-ревниві погляди на Бажана. — Бач, який виріс. Нікуди від нас не пішов. Та й куди він піде, якщо ми його єдина родина. Найда вже багато навчився, лікарськими травами цікавиться...

     Занавіска відсунулася, і до кімнати зайшов чоловік, який продав таку важливу для братчиків книгу, а за ним уже протиснувся Шумило. Скарбошукач зняв з голови каптур, і нарешті Бажан зміг його роздивитися. Продавець книги виявився молодим чоловіком років двадцяти п'яти. Його обличчя здавалося видовженим, але в той же час мало приємні риси. У гостя було довге, хвилясте волосся русявого кольору з попелястим відтінком, світлі кущисті брови, вузький, злегка видовжений ніс. Тонкі губи, що ховалися за короткими вусами та бородою, кривилися в іронічній посмішці. Блакитні очі з цікавістю роздивлялися все довкола, підмічаючи дрібні деталі. Чоловік здавався високим, міцно збитим, і, наскільки можна було судити при наявному освітленні, засмаглим. В одному вусі блищала золота сережка, а через плече була перекинута шкіряна сумка, яка, мабуть, бачила все у цьому житті.

     — Грай, — представився скарбошукач. — Мене звуть Грай.

     Повисла тиша. Було видно, що братчики не довіряли гостеві. Бажану ж він не сподобався ще у корчмі, де вони вперше зустрілися. Тоді, щоб отримати книгу, Шумило та купець були змушені погодитися з умовами цього Грая. Купцеві він здався занадто нахабним, галасливим та непевним. Він займався сумнівною діяльністю, торгував на чорному ринку та швидше за все, о боги всебачачі, знався з розбійниками.