Пролог

— Ой-ой-ой! — різкий крик Шути відгукнувся луною від гострих кам'яних скель ущелини. — О боги, ні!

— Якщо ти така слабкодуха, навіщо дивишся? — відгукнувся Грай згори. Він висів на мотузці ліктях в двадцяти над поверхнею і намагався знову схопитися за слизький камінь, щоб закріпитися на поверхні схилу.

— Будь обережніший! Не зривайся більше! — відгукнувся знизу Тріпака.

— Нічого, мотузка витримає! Якщо Коцур її не відчепить! Тоді поділите добро на чотирьох, а не на п'ятьох! — Грай обережно просувався по схилу, коліна злегка підгиналися, але він намагався жартувати, підбадьорюючи своїх товаришів. — Го-го, Коцуре, як ти там? Чи не відвідала тебе ще така думка?

Коцур, високий лисий чоловік з побитим віспою обличчям, що сидів на вершині скелі, страхуючи мотузку, не розібрав слів та лише помахав рукою зверху.

— От шалапут! Точно щось замислив! Я тебе знаю! — не вгавав Грай, потроху просуваючись вверх. Руки намацували черговий виступ, напружені ноги, здавалося, от-от мали задерев'яніти, але, на диво, добре послуговували йому. Холодний вітер роздмухав довге волосся, воно залоскотало обличчя, і Грай, лайнувшись, вкотре пожалкував, що не заплів косу.

— Ще трішки, залишилося зовсім небагато! — прокричала Шута.

— Дякую, моя дівчинко, я знаю! Я це знаю! 

Дівчинка, яка насправді була міцною жінкою років тридцяти, незграбно посміхнулася. Якби в цю мить її міг побачити Коцур, він би подумав, що Шута надзвичайно гарна. І навіть страшний шрам, через який ліве око не могло повністю відкритися і здавалося меншим за праве, не зіпсував враження. 

— Синку, справа зручний виступ! — прошамкав найстарший із компанії, дід Ходун.

— І як, оце, діду, ви його помітили? За які заслуги боги наділили вас таким гострим зором?

— Менше говори, краще просувайся хутчіше, — погрозив Граю кулаком дід. — А то я замерз вже. 

— Якщо замерз, то йди до багаття погрійся, — запропонував Тріпака. Низенький, з непримітною зовнішністю, він здавався ще меншим у зимовому кожусі з каптуром та овечим хутром. Хоч і настала весна, в горах було холодно, а Тріпака дуже не любив мерзнути. 

— Іди сам. Мене такою свіжістю не злякати, — запишався дід Ходун. — І не таке бачив.

— Ти ж тільки що казав, що змерз, — підколола його Шута.

— Ну казав, і що? Те, що я змерз, не заважає тому, що можу і потерпіти.

— Що ви там завелися? — крикнув зверху Грай. — Я вже на порозі печери! Надіюся, наші зусилля не будуть марними. Хіба ми дарма зади морозили?

Вчепившись руками за край скельного отвору, він підтягнувся і потроху заповз до печери. Чи була вона природним, чи рукотворним утворенням, Грай не взявся б сказати. Печера була невеликою за площею, у ній безсумнівно давно нікого не було. Та і кому прийде в голову дертися по голих скелях, щоб заглянути до порожнини у кам'яній стіні? Тільки Граю та його різношерстій компанії.

Молодий чоловік оглянув печеру, потім дістав з-за пояса кремінь, кресало та невеликий, завчасно підготований смолоскип. Через деякий час запалав живий вогник, і Грай нарешті зміг детально оглянути печеру. На перший погляд — нічого особливого, тільки голі стіни та каміння. Невже знову розчарування? Це вже була третя печера, в яку вони заглянули. Але Грай знав: не всі скарби відкриваються відразу, часто треба наполегливо шукати.

Вже минуло кілька років, як він зібрав таке строкате товариство. Ці люди пройшли складний шлях, пережили чимало випробувань, але доля звела їх разом не дарма. Молодий, гучний Грай, німий, але добрий Коцур, щира, як дитина, Шута, балакучий, безпосередній Тріпака, хвальковитий, але досвідчений дід Ходун міцно трималися разом. Вони не були кровними родичами. У цьому випадку спрацював інший зв'язок. Вони просто були один у одного, ніби справжня родина. Компанія заробляла на життя пошуком та продажем різних речей: від старовинних і тим цінних до магічних та культових. У них навіть були постійні замовники, які щедро оплачували послуги шукачів скарбів.

Цього разу на пошуки їх навели слова напівбожевільної старої жінки. Вона сказала, що її чоловік, Горнило, років з двадцять назад пішов заховати в горах одну цінну книгу, та так і не повернувся.

— Я не знаю, що за книга, бо неписьменна, але він її дуже беріг. Мені вона вже ні до чого, а вам знадобиться, — напіврозбірливо сказала бабця на вухо Граю.

Як потім виявилося, ця жінка, довіривши таємницю стороннім людям, що поділилися з нею шматком хліба, через кілька днів рушила до Супокою — обителі пращурів. А коли Грай почув чутки, ким саме був її чоловік... Тоді й вирішив він взятися за пошуки книги, тим паче що бажаючих скористатися їх послугами поки що не було й інших справ не очікувалося.

Грай уважно обдивився печеру, зблизька освітив смолоскипом холодні кам'яні стіни і тільки коли направив світло в дальній куток, то помітив щось незвичайне. Страшну напівзотлілу мумію, що оскалилася в німому криці, напівлежачи та притискаючись лопатками та шиєю до стіни. Вона була прикрита купою трухлявого мотлоху. Розчепірені пальці тягнулися до певного предмету, присипаного пилом. І так, це була книга, товста, почорніла книга. По обличчю Грая розтеклася хижа усмішка. Він задоволено потер одну руку об іншу, яка тримала смолоскип.

— Вітаю вас, шановний Горнило! Припускаю, що це все ж таки ви. Я думаю, що в Супокої, Перекрижі чи іншому місці, куди ви там відправилася, ця книга вже не становить для вас значної цінності. Але вона потрібна нам, нащадкам. Раз ви її так зберігали, значить, вона вартує своєї цінності. Дякую вам, що ви сумлінно охороняли це джерело невичерпної мудрості, — проговорив Грай. Не можна сказати, що він боявся, бо з подібними речами вже мав справу, але спокійним не міг залишитися. Скоріше, йому було не по собі. — Тому дозвольте оглянути скарб та приготувати його до побачення з широким світом.

Скарбошукач потягнувся до книги, але на мить зупинився, підозріло глянув на мумію. Потім витягнув з кишені шматок хліба з бужениною та торішнє зморщене яблуко і поклав перед нею, як підношення. Грай не був надто марновірним, але неодноразово чув історії про мстивих духів. Тому нехай краще буде так.