Є сни, які приходять тихо й розчиняються зранку, мов пара над чашкою чаю.
А є інші.
Ті, що не зникають.
Ті, що чекають на тебе роками.
Ті, що, можливо, і не сни зовсім.
Це був саме такий.
⸻
Я опинилася на березі океану, хоча добре знала, що в моєму світі такого берега не існує.
Океан був дивно спокійний — настільки, що здавався майже намальованим. Вода не рухалась. Жодної хвилі. Жодного подиху вітру. Поверхня була гладкою, як старе дзеркало, і мала колір, якого не знайти в палітрах художників — густий бірюзово-синьо-зелений, ніби в глибині розчинили трішки нічного неба.
Я знала, що маю зайти у воду.
Ніхто мені цього не сказав. Але деякі речі у снах не потребують пояснень.
Я зробила крок.
Вода не була холодною. І не була теплою. Вона була… правильною. Наче чекала саме на мене.
Я попливла.
Пливти було легко — так легко, що мені здалося, ніби океан трохи допомагає. Як старий дворецький, який непомітно притримує двері.
Під мною була безодня.
І ось тоді вона поворухнулась.
Спершу я подумала, що це тінь від хмари. Але в тому небі не було хмар. Потім тінь стала більшою, ширшою… і піднялася з глибини, як континент, що вирішив трохи прогулятися.
Кит.
Величезний. Старий. Спокійний.
Він виплив поруч зі мною і подивився своїм великим темним оком.
— О, — сказала я.
— О, — сказав кит.
Принаймні, мені так здалося.
Ми деякий час пливли поруч, мов старі знайомі, які випадково зустрілися на вулиці й тепер не зовсім знають, що сказати.
Потім кит повернув.
І я зрозуміла, що повинна плисти за ним.
⸻
Ми дісталися затоки.
І там усе стало трохи дивнішим.
З неба — або з місця, яке вирішило бути небом — звисали ліани зі світла. Вони були усіяні маленькими зірками і спадали до самої води, мов завіса у театрі, де глядачами зазвичай бувають тільки привиди та боги.
Кит зупинився перед цією завісою.
Він не плив далі.
Його величезний хвіст повільно ворухнувся у воді, і мені здалося, що це знак.
Або запрошення.
Я підпливла ближче.
Зіркові ліани тихо задзвеніли, коли я їх торкнулася. Звук був схожий на дзвіночки, які могли б висіти в саду у дуже старого чарівника.
Я розсунула їх.
І зазирнула всередину.
Там було дно океану.
Але не зовсім таке, яким його показують у підручниках.
Там були речі.
Старі речі.
Забуті речі.
Речі, які світ загубив дуже давно.
І тоді вода почала говорити.
Не голосом.
Світлом.
На поверхні навколо мене почали спалахувати маленькі зорі. Вони моргали, гасли, знову з’являлися — коротко, довго, коротко.
Як азбука Морзе.
Тільки для океанів.
Я дивилася на ці спалахи — і раптом зрозуміла їх.
Вода розповідала історії.
Про кораблі, що потонули не через бурі, а через надто важкі секрети.
Про істот, які живуть так глибоко, що навіть темрява там почувається незручно.
Про те, що океани старші за більшість богів. І терплячіші за людей.
І ще багато чого.
Дивна річ зі снами — у них можна зрозуміти мову води. А прокинувшись, згадати лише відчуття, що тобі довірили щось дуже важливе.
Я сміялася від щастя.
Вода навколо мене світилася, немов нічне небо вирішило трохи поплавати.