Нічні мандри.

Є сни, які приходять тихо й розчиняються зранку, мов пара над чашкою чаю.

А є інші.

Ті, що не зникають.

Ті, що чекають на тебе роками.

Ті, що, можливо, і не сни зовсім.

Це був саме такий.

⸻

Я опинилася на березі океану, хоча добре знала, що в моєму світі такого берега не існує.

Океан був дивно спокійний — настільки, що здавався майже намальованим. Вода не рухалась. Жодної хвилі. Жодного подиху вітру. Поверхня була гладкою, як старе дзеркало, і мала колір, якого не знайти в палітрах художників — густий бірюзово-синьо-зелений, ніби в глибині розчинили трішки нічного неба.

Я знала, що маю зайти у воду.

Ніхто мені цього не сказав. Але деякі речі у снах не потребують пояснень.

Я зробила крок.

Вода не була холодною. І не була теплою. Вона була… правильною. Наче чекала саме на мене.

Я попливла.

Пливти було легко — так легко, що мені здалося, ніби океан трохи допомагає. Як старий дворецький, який непомітно притримує двері.

Під мною була безодня.

І ось тоді вона поворухнулась.

Спершу я подумала, що це тінь від хмари. Але в тому небі не було хмар. Потім тінь стала більшою, ширшою… і піднялася з глибини, як континент, що вирішив трохи прогулятися.

Кит.

Величезний. Старий. Спокійний.

Він виплив поруч зі мною і подивився своїм великим темним оком.

— О, — сказала я.

— О, — сказав кит.

Принаймні, мені так здалося.

Ми деякий час пливли поруч, мов старі знайомі, які випадково зустрілися на вулиці й тепер не зовсім знають, що сказати.

Потім кит повернув.

І я зрозуміла, що повинна плисти за ним.

⸻

Ми дісталися затоки.

І там усе стало трохи дивнішим.

З неба — або з місця, яке вирішило бути небом — звисали ліани зі світла. Вони були усіяні маленькими зірками і спадали до самої води, мов завіса у театрі, де глядачами зазвичай бувають тільки привиди та боги.

Кит зупинився перед цією завісою.

Він не плив далі.

Його величезний хвіст повільно ворухнувся у воді, і мені здалося, що це знак.

Або запрошення.

Я підпливла ближче.

Зіркові ліани тихо задзвеніли, коли я їх торкнулася. Звук був схожий на дзвіночки, які могли б висіти в саду у дуже старого чарівника.

Я розсунула їх.

І зазирнула всередину.

Там було дно океану.

Але не зовсім таке, яким його показують у підручниках.

Там були речі.

Старі речі.

Забуті речі.

Речі, які світ загубив дуже давно.

І тоді вода почала говорити.

Не голосом.

Світлом.

На поверхні навколо мене почали спалахувати маленькі зорі. Вони моргали, гасли, знову з’являлися — коротко, довго, коротко.

Як азбука Морзе.

Тільки для океанів.

Я дивилася на ці спалахи — і раптом зрозуміла їх.

Вода розповідала історії.

Про кораблі, що потонули не через бурі, а через надто важкі секрети.

Про істот, які живуть так глибоко, що навіть темрява там почувається незручно.

Про те, що океани старші за більшість богів. І терплячіші за людей.

І ще багато чого.

Дивна річ зі снами — у них можна зрозуміти мову води. А прокинувшись, згадати лише відчуття, що тобі довірили щось дуже важливе.

Я сміялася від щастя.

Вода навколо мене світилася, немов нічне небо вирішило трохи поплавати.