3

-Мій син хороший - говорила тітка Герріет, коли Лінда годувала її з ложечки обідом - Він дуже добрий, але йому все не щастить. У нас в будинку часто бували якісь дівчата, але вони йому не підійшли. Мабуть дуже розпусні.

Ліна мало не впустила ложку.

Після несподіваного прояву турботи вчора сьогодні Джонатан лишався таким самим холодним і таємничим. Із тією різницею, що знову прийшов снідати до неї в кімнату. Добре, хоч не говорив про одяг, а більше мовчав, лише поцікавився її самопочуттям.

Звісно, вона мала б здогадатися, що такі, як Джонатан, не лишаються цнотливими. Навіть тепер, коли дівчина провела зі своїм кузеном достатньо часу, від думки про нього по шкірі незмінно бігали мурахи страху. Було в ньому щось моторошне, але таке, про що не хотілося думати.

-Добре було б одружити мого Джо і твою Лінду - сказала місіс Герріет.

Дівчина вдруге мало не впустила ложку.

-Я писала Гордону про це, але він відповів, що твоя донька ще дуже молода. Якщо випливе раптом правда, ти не зможеш видати її заміж. А мій Джо охоче з нею одружиться.

Лінда знала, що це необхідно. Часу лишилось критично мало.

-А ти не говорила про це зі своїм Джо? - запитала вона - Здається, він казав, що не хоче одружуватися.

-Мені сказав те ж саме. Але ж у твоєї Лінди ще є час. Почекаємо.

Дівчина проковтнула клубок у горлі.

Часу не лишалося. Як і рішень для неї.

Коли місіс Герріет заснула, вона повернулась до своєї кімнати й нарешті зробила те, чого не могла собі дозволити дуже довго.

Дала волю сльозам.

Що робити? Чому вона була настільки дурною і не погодилась вивести плід? Що з того, що ця дитина залишиться жити, коли ще до свого народження вона нікому не потрібна й не має нікого, хто здатен про неї подбати?

Вона не мати й не готова нею стати. Їй самій потрібна матір. Або хтось, старший, мудріший, але конче потрібен…

Так, сидячи на підлозі й витираючи сльози, Лінда збагнула, що більше не може брехати й приховувати правду. Вона приїхала, щоб отримати мудру пораду й допомогу, але тепер сиділа тут зовсім сама з дитиною в животі та хворою людиною, мала турбуватися про двох людей, ще й про себе…

Лінда підвелась і пішла до кімнати місіс Герріет.

Стара жінка спала. Її обличчя набуло мирного, спокійного вигляду. Дівчина дуже хотіла мати теж таке.

-Місіс Герріет - заговорила вона тихо, але так, щоб тітка почула - Я не Елізабет. Вибачте, я збрехала вам. Я не Елізабет, я Лінда, її донька, я приїхала, щоб подбати про вас і попросити поради, бо вона мені дуже, дуже необхідна.

Дівчина перевела дух. Жінка ніяк не реагувала.

-Я…я завагітніла від не того хлопця, він покинув мене й поїхав…Ніхто не знає про мій стан, я не казала й батькові, нікому, окрім Кет…Я не хотіла і не хочу позбуватися дитини, але не знаю, що робити…допоможіть мені.

Жінка не реагувала. Її обличчя лишалося спокійним, наче всі проблеми цього світу перестали існувати для місіс Герріет.

-Тітонько? - покликала Лінда. Було в занадто спокійному обличчі тієї щось аж надто неприродне…

Дівчина покликала ще кілька разів, але нічого не змінилося. Тоді вона ненавʼязливо смикнула стару жінку за руку. Та була холодною.

Місіс Ролінг померла уві сні цілком задоволеною життям, думаючи, що провела достатньо часу з улюбленою подругою. Дізнавшись про материну смерть, Джонатан лишився таким же спокійним, як і був, наче нічого не сталося.

Найближчі декілька днів він не звертав на Лінду уваги, як і всі інші в будинку. Дівчина мала достатньо часу, щоб усвідомити - вона так і не отримала поради, і її положення погіршилось. Бо тепер кузен не має причин, щоб тримати її тут, і вона мусить або благати його дозволити їй і далі жити в його будинку, або поїхати.

Повернутись додому.

І розпочати все спочатку. Вірніше, продовжити. Тільки тепер у неї точно немає вибору - або вийти заміж якомога швидше, або зробити так, як радила Кет, тобто, народити потай і віддати дитину іншій родині.

І в першому, і в другому випадку вона не належатиме собі. І постійно буде змушена витримувати неприємні наслідки свого походження, скандалу з Рональдом, чи, може, ще кимось. І тепер уже остаточно не матиме можливості подбати про себе сама, бо навіть після народження дитини ї й остаточно доведеться вийти заміж.

Бісів Гаррі був правий. Їй ніколи не стати самостійною.

Дні до похорону і після нього Джонатан не розмовляв із кузиною й ніяк не натякав на те, що вона має поїхати. Але Лінда знала, що не зможе жити тут із ним просто так, не як доглядальниця його матері. А більше ні для чого вона не була придатна.

Минуло пʼять днів після похорону, коли, нарешті, Вайолет повідомила Лінді, що кузен чекає на неї у вітальні, бо хоче поговорити. За цей час дівчина майже не виходила з кімнати й намагалась не потрапляти кузенові на очі.

Вийшовши до вітальні, Лінда побачила Джонатана.

Він сидів за столом і зовсім не був схожий на чоловіка, який щойно втратив матір. Швидше, на звичайного себе. Тільки-но дівчина наблизилась, він несподівано втупився їй прямо в очі.

Тобто, влаштував переглядини.

Не зважаючи на те, що повітря традиційно зробилось недостатньо, а по спині бігли мурахи, Лінда витримала погляд. І не відвела очей. Нехай вона зараз займає позицію жертви й знаходиться не в найкращому положенні, все ж не варто ось так відразу приймати поразку.

-Сідайте, кузино - Джонатан сказав це так, ніби говорив зі служницею.

І раптом відвів очі, бо позаду дівчини стояла Вайолет.

Тим не менше, Лінда зафіксувала це, як свою невелику й першу перемогу.

-Вийди - сказав він покоївці грубо - Ніхто не має тут бути, окрім нас двох.

Вайолет пішла, й Лінда відчула, як страх усередині прокидається й стрімко розростається, стискаючи все ніби холодними лапами.

Дівчина сіла, намагаючи стримувати тремтіння в ногах. Джонатан знову поглянув на неї, так, ніби хотів проникнути всередину її тіла. Виникало таке враження, ніби він уже робив це.