2

Будинок Джонатана був удвічі менший за помешкання баронета Райта. Лінду це не лякало, загалом їй було все одно.

Вона з радістю зійшла з корабля, бо не почувалася на ньому нормально ні одного дня. Її постійно нудило, дратувала незмінна й майже цілодобова присутність Джонатана й лякало непевне майбутнє.

Що вона робитиме тоді, коли живіт почне рости? Як пояснить це місіс Герріет, не кажучи вже про Джонатана? Що, як вони викинуть її зі свого дому, що тоді вона робитиме?

Не варто розраховувати на постійну доброту тітки чи кузена. Тільки на себе. Але як це зробити, коли нічого не маєш за душею? Вона мусить облаштуватися тут, це життєво необхідно, хоч і незрозуміло, як можливо.

Джонатан хизувався й поводився, як казковий багатій, хоча жив у дуже скромному будинку. Невідомо, звідки він брав такий багатий і вишуканий одяг. Лінда вирішила не думати про це, все одно воно ніяк не вплине на її майбутнє.

Вона мусила вийти заміж за Джонатана, проте як це зробити, коли він постійно наголошує, що ще не готовий до шлюбу?

Голова розривалася від думок, і Лінда відігнала їх. Вона мала ще кілька тижнів, доки її вагітність непомітна. За цей час потрібно знайти рішення.

У будинку Ролінгів, а саме, Герріет і Джонатана, було троє слуг. Лінді кузен призначив четверту - її ровесницю, юну дівчину на імʼя Вайолет. Ця служниця з жахом дивилася на свого господаря, так, ніби він був чудовиськом, і Лінда задумалась, чи не давав він реального приводу вважати його таким.

У неї не було достатньо часу, щоб подумати про це.

-Ви будете жити в кімнаті поруч із моєю матірʼю - сказав Джонатан.

Тепер він уже не підходив до неї мало не впритул, не хапав за руку чи плечі, та навіть не дивився. Переступивши поріг власного будинку, він відразу зробився серйозним та діловим. Лінда дивувалась від того, як багато різних людей жило в ньому одному.

Кімната була невеликою, проте затишною. Лишивши Вайолет розбирати речі Лінди, Джонатан повів кузину до кімнати матері.

-Попереджаю, вона дуже хвора - продовжив він - У неї проблеми з памʼяттю. Вона вже майже не згадує мене.

Двері відчинилися, й вони увійшли до кімнати.

Всередині пахло чимось дуже давно застояним і старим. На застеленому кількома ковдрами ліжку лежала дуже худа й бліда, сива та зморщена, схоже на давно гниле яблуко жінка. Вона не спала, хоч і не рухалась, і її широко розплющені очі дивились кудись далеко, наче бачили щось невидиме.

-Вітаю, мамо - Джонатан сказав це сухо, ніби розмовляв зі стіною. А потім підійшов і поцілував матір у лоба. Та продовжувала дивитись у далечінь, проте відреагувала, торкнувшись руки сина.

-Мамо, я привіз того, кого ви просили.

-Вітаю, тітонько Герріет - Лінда наблизилась.

Їй було страшно. Вона не мала жодного уявлення про те, як доглядати за немічною та лежачою людиною.

Голова та очі хворої повернулися в її бік. Вони якись час вивчали дівчину, а потім губи жінки розширилися в щирій усмішці.

-Елізабет? Елізабет, люба, ти приїхала до мене?

Лінда застигла. Елізабет - це імʼя її матері.

-Вона вирішила, що ви - ваша матір - шепнув їй Джонатан - Краще підіграйте. Довше доведеться переконувати, що це не так.

-Так, Герріет - Лінда підійшла ближче - Це я, приїхала доглянути тебе.

-О, я така рада тебе бачити - літня жінка вигукнула це, не приховуючи емоцій - Підійди, я хочу роздивитись тебе краще.

Лінда наблизилась. Їй було страшно, бо від незрозумілого кузена та цієї жінки залежало теперішнє відразу двох людей - її та майбутньої дитини.

-Підійди, підійди - просила жінка.

Лінда підійшла ще ближче й сіла на ліжко.

Шершава й кістлява рука торкнулася її.

-Елізабет, ти геть не постаріла - сказала тітка - Така ж гарна, як була. Ви вже остаточно примирились із Гордоном, люба?

У Лінди запекло в очах. Якщо тітка була подругою її матері, отже, вона мусить знати правду про того французького актора…

-Так - відповіла дівчина. Вона не знала, чи було це справді так, проте не мала більше що казати.

-Я дуже рада цьому - відповіла тітка - Ти знаєш, я би зʼїла зараз супу. Нехай мені принесуть його, і побалакаємо, бо я дуже скучила за тобою.

Лінді видавалося дивним грати роль матері, якої вона майже не знала, і яка померла дуже давно.

Проте, судячи з доброзичливого виразу обличчя жінки, поки що в неї виходило. Лінда трохи розслабилась.

Джонатан наказав приготувати суп, і вийшов слідом за слугами. Лінда боялась лишатися з тіткою наодинці, проте, схоже, вони будуть проводити багато часу вдвох.

-Як там твоя найменша? - запитала тітка - Дуже схожа на Жана?

Жан! Отже, це імʼя її батька. Справжнього, того самого напівміфічного актора, який зник у невідомому напрямку.

-Ні, вона схожа на мене - відповіла Лінда. Вона знала, що це була чиста правда.

-От і добре. Бо якби вона раптом нагадувала цього пройдисвіта, не вдалося би уникнути скандалу. І Гордон не зміг би її полюбити.

Тітка гомоніла ще, згадувала прізвища та імена різних жінок. Деякі з них Лінда чула, деякі ні, то були подруги її матері. Не всі хотіли знатися з нею, були й такі, що взагалі ніколи не віталися або робили це зверхньо. Проте про долю багатьох із них вона знала, тому могла відповісти на запитання тітки.

Коли принесли суп, виявилось, що хвора не може підняти руку настільки, щоб погодувати себе. Джонатан, що увійшов слідом за служницею, багатозначно глянув на Лінду. Тепер це була її робота.

Дівчина погодувала тітку з ложечки, намагаючись впоратись зі страхом і невпевненістю. Якби ж то вона мала дбати тільки про себе та хвору! В її животі росла маленька людина, і ця проблема досі лишалася не вирішеною.

Коли тітка заснула, Лінда вийшла з її кімнати й наткнулась на Вайолет, свою нову покоївку.

-Я тут, міс. Я чекаю на вас, міс, я вже розібрала ваші речі.

Лінда не встигла як слід оглянути свою нову кімнату. Джонатан явно не забезпечував їй царські умови, й не був зобовʼязаний це робити. Дійсно, вона опинилась в оточенні зовсім чужих людей, і ніхто про неї не подбає.