Частина десята

Парк ніччю здавався ще темнішим, ніж будь-коли.
Ліхтарі відкидали довгі тіні на землю,
листя шурхотіло під ногами, а повітря пахло сирістю.

— Тут він, — тихо сказав Максим, показуючи на невеликий прохід між кущів.
Аліса кивнула, тримаючи балончик у руці,
серце билося швидко, але рішуче.

Вони йшли обережно, кожен крок — контрольований,
кожен звук — сигнал до зупинки.

Раптом з темряви вискочив чоловік.
Високий, у темному пальто, обличчя приховано тінню.
— Стоп! — крикнула Аліса, піднімаючи балончик.

Він не зробив кроку вперед.
— Не рухайтеся, — тихо промовив він.
Його голос був холодним, але без агресії.

— Я знаю, хто ви, — сказала Аліса. —
І знаю, що ви вбивця.
— Можливо, — відповів він спокійно. —
Але чому ти впевнена?

— Максим бачив усе, — промовила вона,
показуючи свідка. — І я знаю правду.

Вбивця зупинився, і на секунду в його очах блиснув страх.
— Ти… не боїшся?

— Я не боюся правди, — відповіла Аліса твердо.
— І ти не повинен чинити опір.

Він повільно опустив руки.
— Добре. Я бачив… але я не хотів, щоб вона постраждала, — промовив він тихо.
Його очі відвели вбік, і лише на мить відкрили правду:
— Я не планував її вбивати. Я лише… хотів контролювати.

Аліса кивнула, відчуваючи, як напруга спадає,
але не повністю.
— Ти станеш свідком, — сказала вона. —
Тепер правда вийде на світло, і ніхто більше не постраждає.

Вбивця тихо здався,
а Максим стояв поруч, відчуваючи, що їхня спільна робота дала результат.

Аліса видихнула.
Вона дивилася на тихий парк і думала:
«Іноді правда ховається в тіні…
але навіть тіні не можуть її приховати назавжди».

І ніч у парку, яка почалася зі страху,
закінчилася як свідок справедливості,
де Аліса і Максим залишилися на сторожі правди.
​