Гра без правил

Його погляд був спокійним, навіть занадто —
ніби він знав, що вона дивиться.
Ніби саме цього й чекав.

Аліса не відвела очей.
Секунда, дві, три —
і в повітрі між ними виникло напруження,
яке можна було майже відчути пальцями.

Він сидів за столиком біля вікна,
темне пальто, розстібнуте на комірі,
на столі — келих віскі, поряд запальничка.
Коли вона зробила крок у його бік,
він ледь усміхнувся — тихо, впевнено,
наче вітався поглядом.

— Давно не бачилися, офіцерко, — сказав він,
коли вона підійшла ближче.
Його голос — спокійний, рівний,
але в ньому відчувалася тінь іронії.

— Ви прийшли поговорити? — спитала Аліса.
— А хіба я маю інший вибір? —
він легенько торкнувся склянки. —
Ви ж усе одно знайшли б мене.

— Тоді давайте спростимо процес. Хто ви?

— Просто спостерігач.
Я люблю бачити, як люди намагаються бути сильними.
Особливо ті, хто втомився.

Аліса зціпила щелепи.
— Ви знали, що сталося в парку.

— Так.
Інакше навіщо б я тут був?

Її рука мимоволі лягла на пояс —
до зброї, хоч поки що вона не мала підстав.

— Ви погрожуєте мені?

— Ні.
Я лише нагадую: навіть найсильніші
мають моменти, коли вони беззахисні.

Він підвівся, повільно, спокійно.
Його рухи були точними, ніби вивіреними.

— Якщо хочете знайти відповідь,
завтра о тій самій годині — в парку.
Біля того самого ліхтаря.

Він залишив купюру на столі,
кинув короткий погляд на Дена —
і вийшов.

Бар знову наповнився шумом,
але для Аліси він ніби стих.
У голові лунав тільки його голос.

«Навіть найсильніші мають моменти, коли вони беззахисні.»

Ден підійшов, занепокоєно глянув на неї.
— Хто це був?

— Той, кого я шукала.
А тепер, схоже, він шукає мене.