Парк

Продовження. Парк.

Повітря пахло вологою землею й опалим листям.
Ліхтарі відкидали м’яке жовтогаряче світло,
а між деревами блукала тінь туману.
Аліса йшла повільно, вдихаючи прохолоду.
Їй подобалися ці хвилини — коли місто стихає,
і чути лише власні кроки.

Та раптом вона зрозуміла: кроків стало більше.

Хтось ішов позаду.
Рівно, тихо, але з тією самою частотою, що й вона.

Вона зробила ще кілька кроків — і різко зупинилась.
Тиша.
Потім — легкий шерех листя.

Аліса стисла пальці в кишені — звичний рух,
там був балончик із перцем.

— Просто перехожий, — прошепотіла собі.
Але серце вже билося швидше.

Вона змінила напрямок — звернула до бокової алеї,
де дерева стояли густіше.
Позаду знову почувся звук.
Кроки.
Повільні, важкі.

Тепер вона вже не сумнівалась — за нею стежать.

Аліса дістала телефон і швидко набрала номер.
На екрані спалахнуло ім’я: «Катерина».
Вона вагалася секунду — і натиснула «виклик».

— Алісо? Уже ніч? — почувся сонний голос.
— Все добре, Катю, просто… хотіла почути тебе.
— Ти в барі?
— Уже ні. Йду додому. Потім розкажу.

Вона залишила лінію відкритою — просто щоб хтось чув.

Позаду знову кроки.
Тепер ближче.

Вона різко обернулася —
нікого. Лише рухливі тіні від гілок і холодне світло ліхтарів.

Аліса зробила кілька кроків назад,
і тут позаду — тихий подих.

— Гарний вечір, офіцерко, — пролунав низький голос.

Вона різко обернулась.
Перед нею стояв чоловік — молодий, темне пальто,
очі — спокійні, навіть занадто.

— Ви щось загубили? — спитала вона, роблячи крок убік,
щоб мати простір між ними.

— Ні. Просто дивно, що така гарна жінка
йде через парк сама, вночі.

— Моя справа, — коротко відповіла вона.

— Ви — Аліса, так?

Вона завмерла.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Чоловік усміхнувся ледь помітно.
— Я просто був сьогодні у «Тіні Міста».

Пауза.
Його голос був спокійний, але в ньому щось тривожило.

— Може, просто збіг, — подумала вона,
але інстинкт уже кричав: «Ні. Не збіг».

— Тоді гарної ночі, — сказала холодно,
і швидко рушила далі.

Він не йшов за нею.
Але коли Аліса вийшла з парку,
їй здалося, що за спиною все ще чути кроки.

Вона озирнулась — порожньо.
Та в очах ліхтарів мигнула чиясь тінь.
​