Бар "Тінь Міста"

Бар “Тінь Міста”

Світло лягало теплими відтінками на столи. Музика грала тихо.
Вона сиділа за барною стійкою, пила свій французький коктейль.
Сьогодні Аліса вирішила не наряджатися — просто хотіла відпочити від служби.
Справа, якою вона займалася, була серйозна. Їй лише двадцять чотири,
а вона вже вела розслідування справ про маніяків.
Їй подобалося ловити злочинців і стояти по один бік із законом.
Та водночас — це було важко.

Сильна, незалежна дівчина, що завжди стояла за правду,
сьогодні була просто втомлена.
Їй хотілося лише тиші — побути наодинці з собою.
Бар «Тінь Міста» підходив для цього якнайкраще.

Аліса вже випила два коктейлі й збиралася додому,
коли бармен поставив перед нею третій і, усміхнувшись, сказав:

— Це від закладу. Відпочинь, тобі це зараз потрібно.

Ден — трохи старший за неї, у тату, із сильними руками
і приємною посмішкою.

— Дякую, але якщо я нап’юся — тобі доведеться замовляти мені таксі, —
жартома відповіла вона, киваючи йому з вдячністю.

Минуло ще пів години. Вона вже збиралася платити,
коли гучний голос із сусіднього столика привернув увагу:

— Гей, ти чого так дивишся? Хочеш, я тобі розкажу,
що на чужих жінок дивитися не можна?!

Аліса обернулася — кремезний чоловік нападав на хлопця,
який сидів поруч із друзями.

— Я не дивився на твою жінку! — спокійно відповів той.

— Я все бачив! — чоловік кинувся з кулаками.

— Зараз почнеться, — зітхнув Ден.

— Ні, доведеться втрутитися, — сказала Аліса.

Вона підійшла ближче:

— Чоловіче, цей хлопець дивився зовсім в інший бік.

— Ти хто така?

— Та, хто тут сидить уже годину і бачила все.
А тепер, будь ласка, залиште хлопців у спокої.

— Тобі що, зайнятися нічим? — хмикнув він, оцінюючи її зухвало.

— Добре, дивіться, — вона спокійно дістала посвідчення. —
Поліція. Розмову закінчено.

— Тобі просто пощастило, — буркнув чоловік до хлопця
і пішов до свого столика.

— Дякую вам, але ми б і самі впоралися, — промовив юнак.

— Це бар, у який я приходжу відпочити,
і я не хочу, щоб тут були бійки. Принаймні, поки я тут.

Вона повернулася до бару.

— Дякую, — сказав Ден.

— Це моя робота, — відповіла Аліса, заплатила за коктейлі й вийшла.

Насправді вона не любила гучні місця.
Просто хотіла тиші.
На годиннику була вже одинадцята.

«До дому хвилин двадцять пішки, нічого, прогуляюся через парк», —
подумала вона.

Замислившись про роботу, пройшла повз потрібний провулок.

— Чудово, тепер ще плюс десять хвилин, — буркнула сама до себе.

Парк був красивим. Осінь вдягала дерева у золоті сукні.
Аліса любила цю пору — бо тоді тут тихо.
Без пар, що тримаються за руки.
Без дітей, які кричать без перестанку.
Вона любила дітей, але тишу — набагато більше.

— Хто вона? — спитав молодий хлопець у бармена.

— Аліса. Гарна, правда? — усміхнувся Ден.

— Так, навіть дуже. Вона часто тут?

— Десь двічі на тиждень.

— Дякую, друже. — Хлопець залишив гроші й пішов.

Аліса справді була гарною.
Карі очі, чисте обличчя, пухкі губи й маленький носик.
У дитинстві її називали Пуговкою.
Густе каштанове волосся злегка вилось.
Сильна духом, але самотня.

У неї була лише одна близька подруга — Катерина.
Та вважала, що Аліса дарма пішла в поліцію:
«Для щастя треба просто вийти заміж за багатого чоловіка».
Катерині, до речі, це вдалося — вона поїхала жити за місто.
Аліса раділа за неї, але іноді сумувала.

Вона ж відмовилась від кохання заради служби.
Вірила, що не зможе поєднати одне з іншим.
Тому й приходила в «Тінь Міста» —
щоб не залишатися самій вдома.
​