Глава 6. Боротьба

Глава 6. Боротьба

Мавка пронизувала мене своїм поглядом, заманювала піснею й танцем в ліс і, чесно кажучи, я, навіть не вагаючись, пішов. Чим глибше заходив у ліс за нею, тим мелодійніша й гучніша була її пісня. Мимохіть здавалося, що це не одна мавка співає, а їх тут безліч. Звуки долинали до моїх вух з усіх сторін.

Я йшов вглиб лісу та думав лише про одне: як зробити цю дівчину своєю дружиною? Почуття, що виникали в серці при її вигляді в світлі місячного сяйва, окутували мене в свої тенета все міцніше. Я прагнув з більшою силою зробити її своєю.

Коли я опинився посеред лісу, вмить мавки не стало, як і її пісні. Зі мною залишилися тільки нічна темрява й тиша лісу. Я почав озиратися по сторонах, але нічого й нікого не бачив. Навіть тієї стежки, якою йшов сюди під місячне світло, не було. Здавалося, що навіть місяць припинив сяяти. 

– Агов! – крикнув я. 

Кого я гукав і навіщо, не міг дати відповідей. Але підсвідомо чекав мавку. Я ж їй подарунок приніс. То де ж вона?

Через кілька хвилин мавка з'явилася. Без пісні, посмішки й танців. Вона постала позаду мене та провела своїми крижаними руками по моїм гярячим плечам. Від цього відчуття здавалося, що я намагаюся розтопити льодовик, але нічого мені не вдавалося. Я не здатен її підкорити собі так само, як вода ніколи не поступиться вогню.

Мавка провела вздовж аж до моїх кінцівок і я не рухався. Стояв, мов зачарований, наче закляк на місці, і чекав, що буде далі. Не міг рухатися – просто чекав.

Але ні з того, ні з сього вона почала мене лоскотати. Я заливався гучним сміхом і просив її не робити цього. Але мавка не слухала мене – продовжувала свою роботу. Здається, вона хотіла мене вбити так само, як і всіх своїх попередніх жертв за енну кількість років. Невже моя доля така? Невже я загину від рук чарівної дівчини?

Коли я вже почав задихатися від сміху та падати на землю, з'явився він – лісовий дух. Чоловік, немов почув моє безмовне прохання про допомогу, вийшов просто нізвідки. Високий, бравий, дужий і волохатий. Він був без одягу, але останній йому й не потрібен, оскільки все його тіло вкриває пухнасте волосся, схоже на шерсть. Воно було навіть на обличчі, обрамляло круглі й добрі очі. Я впізнав за розповідями бабусі чугайстра. Лісовий дух прийшов по душу мавки, бо вона вже майже звела мене з життя.

Я, здається, робив останні вдихи, але тут же моє бажання жити стало ключовим. Я пригадав про гребінець.

В той час, коли чугайстер підходив ближче до мавки, вона припинила мене лоскотати й почала задкувати назад. Я лежав на траві, приводив своє дихання в порядок та спостерігав та двома постатями – лісовими духами. Щоправда, один з них був добрим, а інший злим. 

Чугайстер швидко скорочував відстань між ним і мавкою, але я крикнув:

– Стій! Не вбивай її! – добрий лісовий дух повернув на мене своє здивоване обличчя, важко дихаючи, як хижий звір.

Він нічого не відповів і в ту мить, поки мавка відволіклася від втечі й дивилася здивовано на мене, зловив її одною лапою, а іншою вже хотів скрутити їй голову.

– Стій же! – крикнув ще раз йому.

Я схопився на ноги та піднявся з землі. З кишені штанів дістав невеличкий гребінець та показав його мавці. Її очі блиснули в місячному світлі і я побачив радісну посмішку мавки. 

– Ось. Це тобі подарунок, – сказав їй.

Чугайстер підозріло подивився на мене, потім на неї, але все ж відпустив мавку, а потім безвісти зник. Дівчина хутко підійшла до мене та осяяла своїм виглядом, забачивши гребінець. Вона всміхнулася та повернулася до мене спиною, вказуючи цим, щоб я зачесав її.

Я торкався її густого, шовковистого волосся, розчісував та вдихав його запах. Воно пахло свіжим мохом, деревним листям і квітами бузку. Це був неймовірний і запаморочливий аромат. 

Як тільки я повністю розчесав її волосся, мавка зникла, залишивши мене сам на сам у величезному лісі. Гребінця також не стало. Але я зрозумів, що вона забрала його з собою.

Місячне сяйво освітило стежку, якою я повинен повернутися до будинку. Я усміхнувся. Це вона вказує мені шлях – моя мавка.

Прийшов до будинку і вже почало світати. На порозі мене чекала моя бабуся. Жива! А я вже думав, що...

Я зрадів і підбіг до рідної та обійняв її міцно. 

– Глібе, що з тобою? Чого такий радісний? – запитала бабуся.

– Я думав, що мавка тебе вбила… – запнувся я.

– Що!? Яка мавка? З тобою все гаразд? 

Я розсміявся їй у відповідь та сказав, що їдемо додому. Вона не заперечувала, адже навіть не пам'ятала, як тут опинилася. Я не став їй щось пояснювати, просто забрав усі речі та повів бабусю до машини. 

Виходячи з лісу, подивився назад, гадаючи, що мене чекає моя мавка. Але її не було. Я знав, що її неупокоєна душа знайшла спокій, тому радів, що зміг їй допомогти. Всміхнувся та сів у машину.

***

Цілий місяць я не міг забути ту дивну пісню, як і її власницю. Згадував ту ніч і уявляв чи добре зараз мавці. Шкода, що я навіть імені її не знаю.

Одного разу, гуляючи в парку, я побачив дівчину, яка дуже була схожою до моєї мавки. Вона сиділа навпочіпки та збирала осіннє листя і тішилася природній красі. В неї теж було довге волосся, яке на кінчиках виднілося зеленим кольором. Чарівна усмішка, тонкий стан і мелодійний сміх, що схожий на пісню. Не задумуючись, підійшов ближче та відчув запах квітів бузку.