Глава 5. Ніч

Глава 5. Ніч

Ми полягали спати з бабусею в одній кімнаті, оскільки тільки в ній було два ліжка і ми лише тут встигли ввечері прибрати. Бабуся одразу поринула в сон, а я ніяк не міг заснути. 

Моє ліжко було розташоване біля вікна, у яке я й дивився весь час. Місячне сяйво проникало в будинок і створювало атмосферу таємничості. Я подумки прокручував бабусині слова про мавку. 

Ні, я аж ніяк не боявся, що вона зведе мене з життя. Я просто не вірив у те, що це можливо. Ну, яку смерть можна очікувати від дівчини з прекрасними зеленими очима та радісною посмішкою? Хіба що спробувати бабусю переконати, що вона – не мавка, та одружитися з нею. А що, я здається, дійсно, цього прагну.

Поки я дивився на місяць, мимоволі згадав її мелодійну пісню, яку дівчина мені весь час співала. Став пригадувати її дедалі більше й навіть подумав, що насправді її чую. Схоже, таки поступово сходжу з розуму.

Але чим далі, тим краще й голосніше я чую ту чарівну мелодію. Вона ніби наближалася до мене ближче й ближче. Я повернув свою голову до дверей, сподіваючись, що мені вчувається, але те, що я там побачив, мене привело в шок.

У дверях стояла та сама зеленокоса дівчина – мавка. Я вже точно був впевнений, що вона – потойбічна сутність. Інакше як вона зайшла б до нас у кімнату через зачинені на замок вхідні двері та ще й, не відчиняючи дверей, у нашу кімнату?

Мавка подивилася на мене та пронизала своїми сяючими зеленими очима, які зараз у темряві кімнати здавалися двома вогниками. Її спів став надто голосний, але, здається, чув його лише я – бабуся міцно спала. 

Все волосся на моєму тілі стало дибки. Я не очікував сам від себе, що буду зараз так боятися. Але я боявся. 

Я з острахом дивився на сутність, що стояла у дверях і притягувала до себе мій погляд, та боявся того, що вона хоче зробити. Адже я не знав, що саме вона задумала, та розумів, що прийшла по мою душу. 

Мавка заворожувала мене своїм чарівним співом і мені здавалося, що я готовий… готовий піти за нею. Готовий зробити її щасливою, лишень вона б не дивилася на мене такими сумними очима. 

Я почав підніматися з ліжка, гадаючи, що вона кличе мене за собою. Дістав з-під подушки гребінець, який дала звечора мені бабуся, наказавши, щоб тримав його біля себе. Готовий був зробити їй подарунок, аби вона більше ніколи не сумувала. Я гадав, що своїм співом вона зачаровує мене, бо страждає всю вічність і хоче простого щастя, як і будь-яка звичайна дівчина. Але я помилився.

Мавка повернула голову туди, де тихим сном спала бабуся. Пройшла до неї та довго дивилася на стареньку. Я ж стояв і спостерігав за дівчиною, мов заворожений. Вона підійшла до бабусі ще ближче та нахилилася. Аж тепер я помітив її потойбічну сутність – спина дівчини була прозорою. Там  було видно її внутрішні органи. Але як таке може бути?

Мавка поклала свої руки на груди бабусі та звідти почало виднітися біле світло. Воно йшло до мавки через руки, від чого її сутність почала набувати явних окреслених рис, а не здаватися й далі прозорою. На спині мавки почали зникати нутрощі. Тут дурнем треба бути, щоб не зрозуміти, що вона забирає життєву силу бабусі.

– Нііі! – кричу та кидаюся до мавки, але її вмить не стало. 

Я підлетів до бабусі та впав на підлогу, присівши таким чином над ліжком. Почав шукати її пульс, але його ніде не було. 

«Не встиг!» – подумав я.

Бабуся, як спала, так і залишилася в лежачому положенні. 

Але вона дихала. Я відчув це, як приклав руку до носової порожнини. Бабуся ще дихала! Я відчуваю, що в мене є шанс її врятувати. Це таке шалене передчуття, що не передати словами! 

Не можу пояснити, що і як, але я кинувся бігти на вихід з будинку. В руках тримав той клятий гребінець. Хотів щось зробити, а що саме не знав. 

Знайти мавку? Так. 

Врятувати бабусю? А це взагалі можливо!? Хтозна.

Віддати своє життя мавці? Ні.

Врятувати дівчину? Так.

Щось я заплутався у своїх думках та переконаннях…

Варто все ж її знайти. Але якщо не зможу врятувати обох важливих мені жінок, то треба буде кликати чугайстра. Але я так не хотів би, щоб він її вбивав. Є в мене відчуття, що я матиму змогу її врятувати від такого кінця.

– Мавко! – крикнув я на весь ліс та озирнувся навкруги. – Досить ховатися! Виходь. Я чекаю тебе.

Декілька хвилин стояла тиша. Лише чувся шелест листя дерев від тихого вітру. Потім почулася вона – пісня, що мала неймовірну силу та вплив на мене. Я знов став завороженим при вигляді зеленокосої дівчини.

***