Глава 4. Давня історія

Глава 4. Давня історія

– Ба, ну ти даєш, – розсміявся я. – Яка мавка? Ти ж у мене наче доросла людина, яка має багатий життєвий досвід, а віриш у небилиці та казочки для дітей, – сміявся я та зайшов у будинок. 

Бабуся пройшла слідом за мною та зачинила за собою двері, при чому закрила їх на замок і забрала ключ з собою.

– І навіщо ти це зробила? – продовжував я сміятися.

– Щоб ти вночі до неї не вийшов. Синку, послухай, це все дуже серйозно, – сказала вона з тривогою в голосі. – Сідай-но, я тобі дещо розповім.

Бабуся повідала мені історію про нібито лісову мавку, яка звела життя одного хлопця. Цей молодий чоловік був її сином, тобто моїм дядьком – старшим на десять років братом моєї мами. Я навіть і не знав, що в бабуні був ще син. 

Йому було всього двадцять років, коли вони з дідусем та своїми дітьми приїхали до цього лісу на відпочинок. Цей будинок ще тоді бабусі сподобався і вона познайомилася з його господарями. Саме тими людьми, які нещодавно продали їй цей будинок.

Але тоді сталася біда. Коли вони відпочивали на галявині, молодий Данило розповідав їм про прекрасну зеленокосу дівчину, яку нещодавно зустрів, а під час тієї розмови і бачив перед своїми очима. Всі переглядалися між собою та запевняли його, що ніякої дівчини там не було. 

Хлопець недовірливо кинув їм слова, мовляв, що він все одно піде за нею. А потім він несподівано кинувся в річку. І не виплив з неї, оскільки не вмів плавати. Дідусь його шукав під водою, але знайшов лише бездиханне тіло. 

Саме тоді всі й зрозуміли, що то мавка погубила його.

– Тепер віриш?

– Якщо вірити твоїм словам, то душу мого дядька забрала мавка? – перепитав її недовірливо.

– Саме це я й намагаюся тобі пояснити вже пів години! – знервовано мовила бабуся та заходила по вітальні туди-сюди. 

– І хто ж такі мавки? – зацікавлено запитав.

– Ззовні вони нічим не відрізняються від звичайних дівчат. Здаються прекрасними красунями. Але якщо подивитися на них ззаду, то відкривається їхня потойбічна сутність – мавки не мають спини, через це там видно їхні внутрішні органи. 

Я аж рота відкрив від огиди й мене ледь не вивернуло. Згадав, як дівчина обернулася до мене спиною і я не бачив там нутрощів. Ні, моя красуня – це не мавка!

– Ба, але в моєї не видно було нутрощів.

– Значить, до тебе вона вже когось вбила та наситилася енергією живої душі, – спокійно мовила.

Я від шоку очі вирячив. Я не вірив у те, що бабуся розповідала.

– Гаразд. Але чому ж ти тоді захотіла купити будинок саме тут – у лісі, де колись загинув твій син?

Бабуся глянула з сумом на мене та мовила:

– Ось уже тридцять п'ять років Данило не дає мені спокою, – старенька сіла біля мене на дивані. – Він сниться мені щоночі, кличе мене до себе сюди. Коли почула звістку, що цей будинок продається, не задумуючись, одразу його купила. Хочу бодай так бути ближче до нього, – тихо сказала.

Мені стало її шкода. Це ж як треба любити своє дитя, щоб так горювати за ним стільки років. Мені цього поки що не зрозуміти. Але я їй співчуваю.

– Є один лісовий дух, який полює на мавок. Чугайстер, – подивилася на мене з впевненістю, а я подумав, що вже немає чому дивуватися. Проте здивувався ще більше. – Коли він чує, що людина просить про допомогу, що її мавка завела до лісу й намагається вбити, одразу приходить на поміч. 

– І що він робить? – мої губи самі поставили запитання перш, ніж мозок встиг подумати.

– Роздирає їх на шматки. Тоді чути пронизливий крик, що відлунням роздається по всьому лісу. Саме цей крик ми й чули, коли до ночі шукали Данила.

– Тобто при зустрічі з мавкою одна надія лише на лісового духа? – скептично запитав.

– Не зовсім. Є ще один спосіб. Адже подейкують, що чоловіки навіть шлюб брали з колишніми мавками, – відповіла старенька, яка шокувала мене ще більше з кожним своїм словом.

– І що це за спосіб?

– Чоловік має подарувати мавці гребінець.

– Гребінець? І все!? Цим він врятує своє життя? – я розсміявся, бо не вірив в цю маячню.

Я взагалі ні в що не вірив.

– Синку, от ти не віриш мені, а це все серйозно. Те, що стосується життя і смерті.

Я задумався. На певний час у вітальні повисла тиша. Кожен з нас думав про своє.

– Якщо мавку, що погубила мого дядька вбито, то, може, й справді, моя красуня – не мавка? – запитав я з надією, але одразу згадав, як вона просила мене кинутися в річку й надія померла.

– Синку, тобі треба їхати звідси, – впевнено сказала бабуся. – Я гадала, що й справді вона була одна. Але я помилилася. Тобі небезпечно тут залишатися. Їдь додому. 

– Уже вечір, – глянув на годинник. – Поїду зранку. Тим паче завтра на роботу.

***