Глава 2. Дивна пісня

Глава 2. Дивна пісня

– Глібе! Ну де ти там? – знову вигук бабусі і я повернув до неї свою голову. 

Вмить дивна пісня стихла, тому я зміг отямитися від невідомої мани й допомогти бабусі з замком.

– Ба, ну що ти, як маленька? Вправо потрібно було крутити ключем і все, – я відпер замок, висловлюючи в цей час свій докір.

Як тільки я зняв навісний замок, двері відчинилися самі для нас. 

«Містика чи що?» – подумав я.

– Так я ж уже стара. Не бачу.

– А й справді! – хмикнув я. – А газети без окулярів, мабуть, я за тебе читаю.

– Та годі тобі вже. Ходімо всередину. 

Бабуся пройшла в темряву будинку першою, навіть не звернувши увагу на те, що я не доклав жодних зусиль, аби відчинити вхідні двері. А от мене цей факт значно здивував. Я оглянув усі завіси. Точно! Треба полагодити. Ось чому вони й відчинилися самі. Зламані!

Я обернувся в сторону лісу. Тихо і спокійно. Де-не-де пташки співають, вітер шелестить листям дерев. Та яка тут може бути містика? Ну хіба що павуків страшних зараз побачу в будинку. Ото сміху буде! А містики тим паче! Вилізуть зараз до мене лахматики зі своїми червоними очима та завбільшки з мій ріст, як у фільмі про Гаррі Поттера. Ото я насміюся тоді.

Пройшов всередину і все-таки жахнувся. Навколо непроглядна темрява, що годі й уявляти. В будинку стільки вікон, але вони чомусь світло не пропускають. А надворі між іншим полудень! Що за дивина?

– Ба, ти де? 

– Тут я, синку. Ходи сюди, – почув десь з правого боку від мене.

– Куди «сюди»? Як ти щось бачиш у цій темряві?

– Та я ж з ліхтариком, – почув як всміхнулася старенька та вмить вона постала переді мною, направляючи світло мені в очі. – Потрібно лампочки вкрутити. Займешся цим?

– Угу, – пробурмотів під носа.

Дався мені цей будинок разом з лісом взятий! Що я тут забув? А головне, що бабуся тут забула?

Та все ж я взяв з рук рідної людини лампочки і поліз наводити світло в будинку.

– Ба, а ти знаєш минулих господарів цього будинку? – запитав її, коли вкручував чергову лампочку. 

– Звісно, знаю, синку, – відповіла вона жваво. – Це мої знайомі. Вони тут жили певний час, як на дачі. Вирощували городину, їли свіжі лісові ягоди. Але потім виявили бажання виїхати з країни, тому й швидко продали мені будинок. А головне, так дешево! – вигукнула бабуся, надзвичайно радіючи такому надбанню. 

Вона сміється, а я поставив собі питання: лише я один щось підозрюю не те, що треба?

Світло увімкнулося і я помітив, що в будинку не так вже й погано. Оселя виявилася придатною для життя. Деякі меблі, пофарбовані сірі стіни, незначна техніка, але загалом все зі смаком. Головне, великих павуків немає, тож варто зауважити, що я не в фільмі про Поттера.

Пройшовшись вздовж, я оглянув усе житло та знайшов бабусю на кухні. Вона в цей час стояла й розбирала пакети з провізією, готуючи нам обід. Чи то вечерю вже?

– Щось мені це не подобається, – висловив свою думку. – Швидко продали, виїхали з країни…

– Глібе, якщо будеш такий підозрілий до людей, то не навчишся ніколи довіряти. Ходімо вечеряти, – покликала мене.

– Чомусь мій батько був надто довірливий. І що з ним сталося? – здається, я різко про це запитав, бо бабуся повернулася до мене і в очах я побачив її біль втрати. – Вибач, я не повинен був.

– Знаєш, Глібе, Давид мені хоч і не рідний син, але я любила зятя, як рідного. Навіть не очікувала, що у свої майже п'ятдесят він загине від інфаркту. 

Так, ця трагедія залишилася в наших серцях назавжди. А головне, хто і що був винуватцем татової смерті? Мама та її зрада. Чоловік мав хворе серце, але після побаченого на власні очі отримав серцевий напад, який увінчався смертю. Мабуть, саме тому бабуся не в близьких стосунках з мамою.

– Ба, давай не будемо про це говорити. Два роки вже пройшло.

– Звісно, – вона гірко посміхнулася, склавши губи в тонку лінію.

Після вечері я вирішив вийти надвір та подихати свіжим повітрям. Все ж змушений погодитися, що чисте лісове повітря завжди корисне для організму. Тим паче для старечого віку те, що треба. Може, бабуся добре вчинила, захотівши тут пожити певний час на літній період. А як тут взимку жити, не збагну.

Вирішив трохи пройтись по стежці, яка вела від самого будинку. Відчув в цей час, ніби мене щось тягне в певному напрямку. Я пішов за невідомою силою. Пішов і знову почув дивну пісню, як тільки зайшов углиб лісу. Вона здається мені такою чарівною, що слухав би її і слухав. Вловлюю навіть чийсь сміх. Дівочий сміх. Але зовсім нікого не бачу. Обертаюся по всіх сторонах з надією побачити ту, що мене заманює вглиб лісу своїм співом. Проте нікого. Лише пісня і сміх. Сміх і пісня. Та що ж це таке? Я божеволію!?

– Агов! – крикнув я, вже відчуваючи липкий панічний страх. – Хто тут?

– Ну привіт, любчику.

Переді моїми очима просто нізвідки виникла дівчина. Як її побачив, вмить відчув до неї неабияку симпатію. Вона була нереальної вроди. Мала красиве й ніжне обличчя, яке виглядало зовсім юним, пукхі й рожеві вуста, що сяяли радісною посмішкою, розкішне, довге й пофарбоване волосся, яке зливалося з зеленим листям дерев. Ну якого тільки кольору волосся я не бачив у місті? Але мене це абсолютно не бентежило. Я, мов заворожений, дивився на прекрасну діву.  Красуня вбрана в довгу білу сорочку, яка спадала на її плечах. Чомусь миттєво мені закортіло її прикрити, захистити, кохати…