Глава 1. Новосілля

Глава 1. Новосілля

– Бабуню, навіщо тобі ця стара будівля? – кректав я та все ж тягнув бабусині речі у її новий дім. – Ще й придумала, де його придбати, – у лісі! Навіщо тобі все це на старості років!? – мої несхвальні відгуки відлунням ішли по всьому лісу. Від цього аж моторошно ставало на душі.

– Ой, Глібе, вічно ти всім незадоволений, – пробурчала моя бабця, котра йшла до старого будинку попереду мене. – Невже не розумієш? Це ж природа, свіжість, спокій… – замріяно мовила, зупинилася та роздивилася навкруги.

Я ж подумки рахував, скільки ми кілометрів пройшли від дороги, де я напризволяще залишив свій старенький автомобіль. Все ж я боявся, що його хтось поцупить. Автівку мені ще батько подарував перед своєю смертю. З цією причини й бережу її, як зіницю ока, і не хочу навіть продавати чи купувати нову. Все ж варто було навіть у ліс заїхати на ній. А втім, як? Щоб потім не виїхати звідси?

– Спів пташок, шелест вітру, запахи дерев… – вела свою мову далі старенька, чим порушила мої думки про автівку. – Знаєш, тут і померти можна.

– Бабуню, ти що!? Яке «померти»? Тобі ще ого-го скільки жити! – вигукнув я. – Старість не рівняється зі смертю. В цей час люди в інших країнах тільки починають жити. 

– Ой, багато ти знаєш, Глібе. Ти на своїй роботі зовсім з котушок злетів!

Не розумію, чому моя робота менеджера call-центру туристичної компанії їй не подобалася. Завдяки цій роботі я багато чого дізнався про інші країни. Іноді грошей не завжди вистачає на місячне прожиття у місті не те, що на подорож в якусь цікаву країну.

– Ба, відчепись ти від моєї роботи. Мені подобається, добре платять, то чом би й ні? – парував я.

– А дружину ти теж по телефону знайдеш у якійсь країні? – хмикнула бабця. 

– Ба, та яка дружина? Мені лише двадцять п'ять. Все життя ще попереду.

– Ага, попереду в нього. А потім оглянешся, а тобі вже шістдесят п'ять і нікому ти не потрібний, – повернулася до мене обличчям, на якому читався докір. 

Знаю, як вона хоче правнуків поняньчити. Але де? Ну де знайти ту дружину? Скрізь, як не нафарбовані ляльки, то ті, що палять. Яке здоров'я передасть дитині така мати? Я намагався зустрічатися навіть з такими. Але нічого путнього з того не вийшло. Не бачив я у тих дівках матір своїх майбутніх дітей.

– Бабунь, обіцяю, якнайближчим часом знайти собі дружину, – хоч і рук уже не відчував через важкі сумки, але пальці схрестив недарма. Не потрібна мені перша-ліпша. 

– Ой, обіцяйло, – зітхнула бабуся. – Ти вже так три роки обіцяєш. Ай, гаразд. Залишімо цю розмову. Краще ходімо в будинок. 

Бабця ступила на сходи величного будинку, що виглядав, наче замок вісімнадцятого сторіччя. Я мимохіть навіть здивувався, що бабуні він дістався так дешево. Вона всього лише продала свій старий будинок у місті і купила цей, що знаходиться далеко і глибоко в лісі. 

Мама її сварила, мовляв, що «ти здуріла на старості років, краще б мені ті гроші віддала, якщо вони в тебе зайві». Але на бабцю це на подіяло. Вона вперто хотіла перебратися жити до лісу.

До слова, мати всього лишень два роки потужила за батьком, а потім вдруге вийшла заміж. Вона перебралася на нову квартиру до свого чоловіка, але чомусь постійно їм не вистачає грошей на прожиття. Інколи я їй допомагаю, чим можу, а інколи вона в бабусі просить. Знає, що та має певні статки після смерті дідуся, от і тягне з неї всі соки. 

Я неодноразово казав матері, що варто йти самій працювати, якщо їм не вистачає, на що вона відмахувалася рукою й говорила, що жодного дня в житті працювати не буде.

– Глібе, ну ти йдеш? – крикнула мені старенька.

– Іду, бабунь. Іду, – мовив я та насправді ледве ноги волочив. Сумки були нереально важкими, а ми вже йдемо добрих пів години.

Я піднявся за бабусею на сходи і відчув запах старовини. Мабуть, саме так і пахнуть такі будівлі. Я роззирнувся по сторонах. До слова, новий бабусин дім був і справді схожий на замок. Він мав великі колони та був побудований з чистого каменю. Вікон тут була незліченна кількість. Схоже, що він має два поверхи.

П'ятнадцять сходинок (спеціально рахував!) уверх для того, щоб зайти в дім, здалися мені абсолютно непотрібними. Та й бабусі буде складно туди-сюди по них ходити. Навіщо їй це захолустя!? Не розумію.

– Глібе, чого застиг? Ходи швидко сюди. Допоможи мені, – бабуся вказала на навісний замок, який був на дверях, та намагалася його відчинити.

Я відкинув усі думки про нерозуміння вчинку моєї бабці та поспішив їй на допомогу, долаючи останню сходинку. Але в цей час почув дивну пісню, яку ще ніколи не чув до цього. Це були звичайні чиїсь мугикання, але такі мелодійні, що хотілося слухати й слухати. Я, мов заворожений, став на останній сходинці і повернувся обличчям до лісу, шукаючи очима ту, котра її співала. Проте нікого не було. Я не бачив ні постаті, ні силуету. Лише чув дивну пісню. Ніколи не чув цієї мелодії, але здавалося, що знаю її все життя. 

***