Сила пророцтва

Мінливості долі

   - Так далеко ще до твого дому? - спитав я після того, як ми звернули зі стежки в якісь нетрі.

Зверху звисали ліани, а гілками скакали бешкетні сімії. Іноді звірята влаштовували між собою бійки.

- Скоро будемо, - пообіцяла Дінара, - сподіваюся, ти не страждаєш на клаустрофобію?

 - Чому запитуєш?

Ми вийшли до величезної стрімкої скелі.

- Отже, тут є вхід до печери, яка приведе нас до мого сховища.

Дівчина спустилася вниз і відкрила величезне лопатоподібне листя. Майнула чорна ущелина.

,- За мною! - Дінара сміливо пірнула в темряву печери.

Я пішов за нею. Та й темінь! Вогкість! Не побачивши в темряві Дінару, я випадково штовхнув дівчину.

- Гей, акуратніше, не метушись, зараз буде світло, - дівчина поралася над маленькою лампадкою, - закрий вхід листям, це дуже важливо.

Поки я маскував вхід у печеру, дівчина нарешті розпалила лампу. Ніжне смарагдове світло торкнулося холодних стін. Мешканці підземель залишилися незадоволені вторгненням чужинців і поспішили втекти у темні закутки. Прямо у мене з-під ніг віртуозно вискочив дуже схожий на павука печерний коник.З огидою я розглянув блідих п'явок, що повзали по кам'яних виступах, з боків тіл яких розташовувалися вирости, що нагадують ноги. Ротові отвори комах оточували щупальця. Гидота! А Дінарі все було байдуже. Дівчина сміливо йшла вперед, не зважаючи на підземних мешканців. Я продовжував нею захоплюватися. Далі прохід потягнувся вгору. Піднімаючись величезними, висіченими в скельній породі сходинками, я відчув сильну втому. Одразу згадав про голод.

– Куди ти нас ведеш? – не витримав я.

- Мій будинок розташований на скелях, там найбезпечніше…

- Безпечніше? Від кого ти ховаєшся?

Вона не відповіла.

Минуло ще хвилин п'ять, і Дінара зупинилася. Дівчина відсунула кам'яний люк, і я поринув у потік свіжого повітря. Ми опинилися на великій галявині, оточеній скелями та деревами. Серед галявини росло гігантське дерево (щось схоже на баобаб). Пишна густа крона відкидала велику тінь. Такого я точно не бачив: прямо в стовбур дерева вросла гігантська черепашка. Так, мушлі, і мабуть колись давно вона була притулком якогось доісторичного ракоподібного. З величезної черепашки спорудили будинок: були виготовлені отвори для вікон, були двері. Другий поверх житла плавно тривав у самому стовбурі дерева.

Черепашка була міцно увита товстими гілками і втечами, наче дерево притискало її до себе і не хотіло з нею розлучатися, що б не сталося.

- Черепашка в дереві, дивне, я багато чого побачив, але це просто щось, - не переставав дивуватися я.

- Раніше острів покривав океан, гігантський молюс залишив раковину, потім острів звільнився від води, і через черепашку проросло це дерево, - коротко пояснила Дінара. - Заходь, чи ти й далі дивитися на мій будинок?

- Заходжу, заходжу, - усміхнувся я.

Усередині було тісно, ​​але затишно. На стінах висіли гобелени, підлога вкривала вовняний килим. Стіл, пара табуреток, скриня та диван - мінімалізм.

- Одну з табуреток я зробила власноруч, - розповіла Дінара.

- Вийшло дуже непогано, - зауважив я.

- Так, трохи незграбно, але зійде.

- То до тебе на острові хтось жив?

-Вірно, я сама не змогла б відмахати таку домину в черепашці, - посміхнулася Дінара. - Гаразд, підемо, приготую поїсти.

- Поїсти, - повторив я.

 Зараз я готовий був з'їсти будь-що, аби притупити почуття голоду.

На другому поверсі була кухня. Дівчина кинула в осередок величезної кам'яної печі маленьку кульку. Дрова зараз же спалахнули.

- А чим ти розпалюєш вогнище? – поцікавився я.

 - Халіцедаями – це такі вибухонебезпечні камінці, що знаходяться тільки в глибинах карстових печер, і дістати їх не так вже й просто, - пояснила Дінара.

- Ого.

 - Так, що на вечерю, м'ясо приготувати не встигну, хочеш печених яєць?

 - Чиї яйця?

Тут Дінара засміялася.

- Черепаших, сьогодні була в їхньому гнізді, викрала пару кладок.

Динара збігала у льох, принесла одне величезне яйце – дивної, витягнутої форми, вкритої зеленим ворсом. Нічого огидного я в житті не бачив. Я скривився, мою щелепу мало не звела судома.

 - Згодна, зовні вони виглядають, м'яко кажучи, не дуже, але на смак просто смакота, - сказала Дінара і насупила гарні дуги брів, - що ти морщишся, наче настойку випив від проносу, розслабся, тобі сподобається.

- Гаразд, - я розслабився.

Я сів за обідній стіл. Переді мною вже лежала тарілка, вирізана зі шкаралупи якогось плода та дерев'яна ложка.

 - А хліб у тебе є?

- Хліб, - дівчина зморщила лоба, було зрозуміло, що це слово їй незнайоме. - Що це?

- Зернова культура.

- Я пробувала вирощувати маоа, але в мене не вийшло, після весняних злив все згнило, до біса собачим, і я вирішила, не париться із зерновими. Я займаюся садом, гаю фруктові дерева, вони менш вибагливі і вимагають мінімального догляду.

Я навіть не став питати, що таке маоа – швидше за все культура на зразок гречки чи рису.

 

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше