- Так далеко ще до твого дому? - спитав я після того, як ми звернули зі стежки в якісь нетрі.
Зверху звисали ліани, а гілками скакали бешкетні сімії. Іноді звірята влаштовували між собою бійки.
- Скоро будемо, - пообіцяла Дінара, - сподіваюся, ти не страждаєш на клаустрофобію?
- Чому запитуєш?
Ми вийшли до величезної стрімкої скелі.
- Отже, тут є вхід до печери, яка приведе нас до мого сховища.
Дівчина спустилася вниз і відкрила величезне лопатоподібне листя. Майнула чорна ущелина.
,- За мною! - Дінара сміливо пірнула в темряву печери.
Я пішов за нею. Та й темінь! Вогкість! Не побачивши в темряві Дінару, я випадково штовхнув дівчину.
- Гей, акуратніше, не метушись, зараз буде світло, - дівчина поралася над маленькою лампадкою, - закрий вхід листям, це дуже важливо.
Поки я маскував вхід у печеру, дівчина нарешті розпалила лампу. Ніжне смарагдове світло торкнулося холодних стін. Мешканці підземель залишилися незадоволені вторгненням чужинців і поспішили втекти у темні закутки. Прямо у мене з-під ніг віртуозно вискочив дуже схожий на павука печерний коник.З огидою я розглянув блідих п'явок, що повзали по кам'яних виступах, з боків тіл яких розташовувалися вирости, що нагадують ноги. Ротові отвори комах оточували щупальця. Гидота! А Дінарі все було байдуже. Дівчина сміливо йшла вперед, не зважаючи на підземних мешканців. Я продовжував нею захоплюватися. Далі прохід потягнувся вгору. Піднімаючись величезними, висіченими в скельній породі сходинками, я відчув сильну втому. Одразу згадав про голод.
– Куди ти нас ведеш? – не витримав я.
- Мій будинок розташований на скелях, там найбезпечніше…
- Безпечніше? Від кого ти ховаєшся?
Вона не відповіла.
Минуло ще хвилин п'ять, і Дінара зупинилася. Дівчина відсунула кам'яний люк, і я поринув у потік свіжого повітря. Ми опинилися на великій галявині, оточеній скелями та деревами. Серед галявини росло гігантське дерево (щось схоже на баобаб). Пишна густа крона відкидала велику тінь. Такого я точно не бачив: прямо в стовбур дерева вросла гігантська черепашка. Так, мушлі, і мабуть колись давно вона була притулком якогось доісторичного ракоподібного. З величезної черепашки спорудили будинок: були виготовлені отвори для вікон, були двері. Другий поверх житла плавно тривав у самому стовбурі дерева.
Черепашка була міцно увита товстими гілками і втечами, наче дерево притискало її до себе і не хотіло з нею розлучатися, що б не сталося.
- Черепашка в дереві, дивне, я багато чого побачив, але це просто щось, - не переставав дивуватися я.
- Раніше острів покривав океан, гігантський молюс залишив раковину, потім острів звільнився від води, і через черепашку проросло це дерево, - коротко пояснила Дінара. - Заходь, чи ти й далі дивитися на мій будинок?
- Заходжу, заходжу, - усміхнувся я.
Усередині було тісно, але затишно. На стінах висіли гобелени, підлога вкривала вовняний килим. Стіл, пара табуреток, скриня та диван - мінімалізм.
- Одну з табуреток я зробила власноруч, - розповіла Дінара.
- Вийшло дуже непогано, - зауважив я.
- Так, трохи незграбно, але зійде.
- То до тебе на острові хтось жив?
-Вірно, я сама не змогла б відмахати таку домину в черепашці, - посміхнулася Дінара. - Гаразд, підемо, приготую поїсти.
- Поїсти, - повторив я.
Зараз я готовий був з'їсти будь-що, аби притупити почуття голоду.
На другому поверсі була кухня. Дівчина кинула в осередок величезної кам'яної печі маленьку кульку. Дрова зараз же спалахнули.
- А чим ти розпалюєш вогнище? – поцікавився я.
- Халіцедаями – це такі вибухонебезпечні камінці, що знаходяться тільки в глибинах карстових печер, і дістати їх не так вже й просто, - пояснила Дінара.
- Ого.
- Так, що на вечерю, м'ясо приготувати не встигну, хочеш печених яєць?
- Чиї яйця?
Тут Дінара засміялася.
- Черепаших, сьогодні була в їхньому гнізді, викрала пару кладок.
Динара збігала у льох, принесла одне величезне яйце – дивної, витягнутої форми, вкритої зеленим ворсом. Нічого огидного я в житті не бачив. Я скривився, мою щелепу мало не звела судома.
- Згодна, зовні вони виглядають, м'яко кажучи, не дуже, але на смак просто смакота, - сказала Дінара і насупила гарні дуги брів, - що ти морщишся, наче настойку випив від проносу, розслабся, тобі сподобається.
- Гаразд, - я розслабився.
Я сів за обідній стіл. Переді мною вже лежала тарілка, вирізана зі шкаралупи якогось плода та дерев'яна ложка.
- А хліб у тебе є?
- Хліб, - дівчина зморщила лоба, було зрозуміло, що це слово їй незнайоме. - Що це?
- Зернова культура.
- Я пробувала вирощувати маоа, але в мене не вийшло, після весняних злив все згнило, до біса собачим, і я вирішила, не париться із зерновими. Я займаюся садом, гаю фруктові дерева, вони менш вибагливі і вимагають мінімального догляду.
Я навіть не став питати, що таке маоа – швидше за все культура на зразок гречки чи рису.