Розділ 13

Наступний тиждень минає спокійно. Навіть занадто.

Навчання, як завжди, тягне за собою цілий список завдань: доповіді, підготовка до тестів, нескінченні конспекти. Я намагаюсь бути максимально зосередженою, розписую собі дні, ставлю нагадування, виконую все вчасно.

Єва – поруч. Ми п’ємо каву в перервах, обідаємо разом у їдальні, часом просто гуляємо навколо корпусу, обговорюючи викладачів, моду, випадкові дурниці. Вона, як завжди, щира, життєрадісна, голосна.

Я не наважуюсь спитати в неї про ту ніч, коли вона перебрала з алкоголем, і про Влада не розповідаю. Просто якщо скажу, що ночувала в нього, це потягне за собою ще купу запитань. А я не знаю, що відповісти, щоб не зачепити сварку з батьком. Саме тому мовчу про все, що з ним пов'язано. 

Влада я не бачила. Жодного разу за цей тиждень. Ні на парах, ні у дворі, ні навіть випадково в коридорі. І що дивно – це не мало б мене хвилювати. Не мало б. Але хвилює.

Я ловлю себе на думці, що підсвідомо шукаю його обличчя в натовпі. Що обертаю голову, коли в коридорі хтось проходить повз. Що починаю вірити, ніби кожна спина у світлій футболці – це він.

І щоразу помиляюсь.

Не знаю, як він. Що з ним. Чи нормально почувається. Чи… думає про мене. Хоч на мить.

Я згадую той ранок. Його погляд. Його голос. Розбиту вазу. І мені стає холодно.

Я нічого не змогла зробити. Я не знала, як йому допомогти, і досі не знаю. 

Увечері, коли повертаюся до гуртожитку і лягаю в ліжко, ловлю себе на тому, що відкриваю його сторінку в соцмережах. Не лайкаю. Не пишу. Просто дивлюсь. Нічого нового. Все як завжди.

Влад давно нічого не оновлював. І заходив на сторінку ще минулого тижня…

Я гортаю його старі фотографії, де він з Левом і Максом. Здається, ці двоє завжди поруч з ним. Це добре. Я думаю, що вони можуть його підтримати. 

Лише одна стара фотографія не дає мені спокою. Він з мамою на ній. Сидять на дивані, і Влад обіймає її. Усміхнений. Спокійний. І якийсь зовсім інший.

І справа не в тому, що на фото йому років п'ятнадцять. Справа у його погляді. Він геть інший. Світлий і щасливий. І мама усміхається. Вона у нього красуня. Була…

Я торкаюсь екрана кінчиками пальців, ніби можу дістатися до нього крізь це скло. Але екран – це межа. Як і те, що між нами зараз.

В п'ятницю я знову збираюсь у бібліотеку. Я не думаю, що зустріну там Влада – просто хочу подумати, а там це в мене чудово виходить. 

Сьогодні тепло і на небі жодної хмаринки. Це однозначно хороший знак. 

Бібліотека зустрічає мене знайомим затишком – приглушене світло, запах старого паперу, дерев’яні столи і відсутність бібліотекарки. Тут нікого. Як завжди. І саме тому я йду сюди.

Я знову обрала кутовий стіл, той самий, де сиділа минулого разу. Розкладаю зошит, ручку, книги. Починаю писати, але щось постійно збиває. Думки не збираються в речення.

І лише за кілька хвилин я починаю усвідомлювати, що не сама тут. В іншому кінці зали сидить Влад. Взагалі не розумію, як могла його не помітити, адже він точно прийшов раніше за мене. 

Моя перша реакція – завмерти. Серце різко б’ється в грудях. Ми не бачилися тиждень. І ось він. Просто сидить навпроти і дивиться на мене. 

Я дивлюсь на нього у відповідь й одразу помічаю зміни. Губа розбита. На лівій щоці свіжа подряпина. Щось ще є біля скроні, але його волосся закриває ту ділянку. Його вигляд не той. Зовсім не той. Втомлений, злегка виснажений. І все ще розбитий. Тепер уже не тільки морально, але й фізично. 

Я не підходжу. І він не підходить. Але ловлю себе на тому, що більше не можу зосередитися на жодному слові у своєму зошиті. Занадто багато в мені зірвалось, коли я побачила його.

І найгірше те, що я хочу дізнатися, що з ним сталося. Хто його вдарив? Чому? Через що?

Звісно ж, я не наважуюсь підійти і запитати. Кажу собі, що це мене не стосується. Та коли Влад повільно підводиться і йде в моєму напрямку, я майже не дихаю, бо одночасно хочу, щоб він підійшов і не хочу цього. 

– Мені потрібна твоя допомога, – заявляє, опустивши руки на мій стіл, а сам тепер нависає зверху. Волосся падає йому на очі, і я забуваю, як дихати, настільки він красивий. 

– Що? – це все, що можу вимовити. 

– Допомога, пташко, – повторює спокійно. – Завтра в моєї сестри день народження. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. 

– Що? – тепер я питаю шоковано, бо мені здається, що Влад жартує. 

Влад трохи нахиляється ближче. Його пальці ледь торкаються краю мого столу. Між нами ще є простір, але він уже не захищає. 

– Я хочу, щоб ти пішла зі мною, – повторює тихіше. – Просто побудь там. Поруч.

Я кліпаю. Несвідомо стискаю ручку в пальцях так сильно, що вона може тріснути.

– Владе… – починаю, але не знаю, що саме хочу сказати.

– Я не вимагаю, – каже він м’яко. Голос його тихий, спокійний, але в очах – щось глибше. Майже вразливе. – Я знаю, що після того ранку ти можеш не погодитися, але лише ти знаєш, як сильно я не хочу туди йти.