Розділ 12

Прокидаюсь від різкого звуку – дзвінка у двері. Спершу здається, що це частина сну, але він повторюється, короткий, нетерплячий.

Очі розплющуються повільно. Я мружусь від світла, яке ллється крізь фіранки. За вікном ранок. Ясне небо. Сонце. Жодного натяку на вчорашній дощ. Усе настільки контрастне, що здається неправдоподібним.

Кілька секунд не розумію, де я. Стеля – не моя. Подушка – чужа. Тканина ковдри м’яка, але не знайома. А потім приходить спогад. Один. За ним другий і ще кілька.

Дощ. Влад. Автівка. Поцілунок. Його квартира. Його “пташко”.

Я лежу нерухомо, вдивляючись у стелю. Все, що сталося вчора, здається нереальним. Але ось я – в його футболці, закутана в його ковдру. І тепер… не знаю, що має бути далі.

Раптом чую голоси з вітальні. Спочатку приглушені. Але потім один проривається чітко:

– Владе, якого біса?! – кричить чоловік, і я завмираю. – Тобі подобається доводити мене до сказу? Це приносить тобі задоволення? 

– Я тобі вже говорив – ноги моєї не буде в твоєму домі! – карбує Влад. 

– Це і твій дім теж! – чоловік не збавляє обертів. 

– Був моїм, поки там жила мама, – голос Влада нагадує мені кригу. Я ще жодного разу не чула, щоб він був настільки холодним. 

– Он як ти заговорив! – чоловік вибухає від злості, а я тихенько наближаюсь до дверей, щоб краще чути. 

Знаю, що підслуховувати не гарно, але якщо я вже стала свідком цієї сварки, то варто хоча б зрозуміти що до чого. 

– Просто дай мені спокій, – просить Влад. – Хіба я так багато хочу? 

– Ти – мій єдиний син! Ти маєш мене слухати! 

– У тебе є донька. Забув? – фиркає Влад. – Причепись до неї. 

– Може, досить уже вдавати, що боляче лише тобі? – чоловік стишує голос, і я більше не чую в ньому злості. Лише втому. – Ти втратив матір, а я – дружину, яку кохав. 

– Не говори про кохання! – цідить Влад, а моя шкіра вкривається сиротами від того, наскільки розлючений у нього голос. – Якби ти кохав її, то ніколи б не одружився з іншою! Ще й дитину з нею народив! 

О, Господи! То ось в чому справа…

Влад втратив маму, а його тато одружився вдруге. Це жахливо, якщо чесно, і мені дуже його шкода. Занадто сильно переймаюсь його емоційним станом, хоч і не повинна, адже ми ніхто одне одному. 

Я стою за дверима і відчуваю, як у грудях стискається щось важке, глибоке. Те, що щойно було затишком і безпекою, стало ареною для чужої болісної історії. І частково – вже й моєї, бо я стала невільним слухачем усього цього. 

– Минуло так мало часу від її смерті, а ти вже… – голос Влада обривається. Його дихання важке. – Як ти міг?

Тиша. Напружена, як струна. Потім – кроки. Скрип підлоги. Здається, його батько ходить кімнатою туди-сюди. 

– Владе, я… – чоловік здається менш упевненим. – Я просто не хотів залишатися сам. В той час Ольга підтримувала мене, і я знайшов з нею спокій. 

– А я не знайшов! – вибухає Влад. – Я досі його шукаю! Коли бачу тебе з нею. Коли бачу вашу доньку. Коли згадую, як мама ходила нашим будинком. Садила квіти, співала. Вона так любила співати. Я пам'ятаю всі її колискові. А що пам'ятаєш ти? 

Я затуляю рот долонею, щоби не видати себе зойком. Це не просто сімейна драма. Це біль, який Влад носить у собі щодня. Він не поганий хлопець, він просто… зламаний.

І враз я розумію, чому він такий. Чому різкий. Чому тікає від близькості, а потім повертається. Він не навчився довіряти. Бо той, кому мав довіряти безумовно, зрадив.

– Я більше не хочу з тобою говорити, – чую нарешті, як каже Влад. Тихо. Втомлено. – Іди.

– Владе, ти не зможеш ховатися вічно, – холодно карбує його батько. – Цього року ти закінчуєш університет. Час дорослішати. Час брати на себе відповідальність.

– Усе сказав? – Влад його обриває. – Не переймайся. Я знаю, що мені робити. Без твоїх порад обійдусь. 

У квартирі стає тихо. Я сподіваюсь, що той чоловік пішов, але це не так, бо двері не відчинялися. Отже, він досі тут. 

– Наступної суботи у твоєї сестри день народження. Вона хоче, щоб ти прийшов.

– Я не прийду, – цідить Влад. 

Знову стає тихо. Цього разу я чую, як гримають двері, і не знаю, що тепер робити. 

Вийти до Влада чи вдати, що я досі сплю? Це буде дивно, адже їхні крики точно мали б мене розбудити. 

Я обережно ступаю по килимку в коридорі і заходжу до вітальні в той момент, коли Влад кидає в стіну скляну вазу. Та розбивається на друзки, а я хапаюсь за серце, бо це дуже страшно, якщо чесно. 

Я дивлюсь на хлопця і розумію, що він знову став гіршою версією себе. Моє серце падає в п'яти, бо ми тут удвох, і я починаю його боятися. 

Я завмираю на порозі вітальні, ноги приросли до підлоги. Скло від розбитої вази розсипалося по паркету, дрібні шматочки виблискують у світлі ранкового сонця – так контрастно, так неправильно.

У Влада опущені плечі. Руки трясуться. Він стоїть, втупившись у те місце на стіні, де ще секунду тому була ваза, і дихає важко, рвано, як після бігу.