Розділ 11

Я сиджу мовчки, дивлячись у вікно, і хоч на вулиці ніч, а дощ знову починає накрапати, мій внутрішній шторм трохи вщухає.

Цей його жарт – не тільки спроба зняти напругу. Це спроба наблизитися. І, чорт забирай, йому це вдалося.

Ми мовчимо всю дорогу. Але тиша – не напружена. Вона затишна. Без криків. Без претензій. Лише іноді він кидає на мене короткий погляд. Я відчуваю його, але вдаю, що не помічаю.

Коли ми під’їжджаємо до високої будівлі, де, як я розумію, Влад мешкає, я вперше помічаю, що від хвилювання злегка трусяться пальці. Сама не знаю чому. Може, через близькість. Може, через його жарт, що засів глибоко в думках. А може, через те пташко.

– Ми на місці, – каже він спокійно, глушить двигун і виходить першим. Ми на підземній парковці, і тут дощу до нас не дістатися. Але мені холодно. Мокрий одяг липне до тіла і приносить дискомфорт. 

Я вагаюсь, перш ніж вийти. А потім вирішую, що вже пізно зупинятися.

Ми піднімаємось ліфтом на дванадцятий поверх. Я ще ніколи так високо не була, але мені подобаються нові відкриття. Влад стоїть поруч. Його темне волосся трохи підсохло і тепер стирчить у різні боки. 

Його квартира виявляється не схожою на те, чого я очікувала. Світла. Проста. Ніби він – це одна людина, а простір навколо нього – зовсім інша.

Білий диван, сіра стіна з фотографіями у чорних рамках, дерев’яна полиця з книгами. Декілька напівпорожніх чашок на підвіконні. І ковдра, що недбало скинута на край дивана.

– Це... тут не зовсім прибрано, – каже Влад, кидаючи ключі в миску біля дверей. – Я не чекав гостей. Тим паче таких примхливих.

– Я не примхлива, – відповідаю, скидаючи рюкзак біля входу. – У тебе тут доволі затишно. 

Влад усміхається і першим проходить до вітальні, яка слугує і кухнею. Я дивлюсь на величезний телевізор, на світлу кухню, а тоді знову на Влада. Йому підходить це місце. Тому хлопцеві, якого я бачу зараз. 

– Тобі підійде моя футболка? Можу ще штани запропонувати, але вони точно будуть великі. 

– Тільки не рожеву з написом “Я обожнюю поні”, – кидаю навздогін, проходячи на кухню, де на стільниці помічаю половину піци в коробці.

– Цю футболку я бережу для особливих гостей, – з усмішкою відповідає і підморгує мені. 

Усміхаюсь у відповідь, і Влад зникає у кімнаті, а за хвилину повертається з акуратно складеним одягом. Широка чорна футболка і такого ж кольору спортивні штани. Простягнувши мені речі, киває на ванну.

– Душ праворуч. Якщо буде потрібен фен – скажи.

Я мовчки беру речі. На секунду наші пальці торкаються – зовсім випадково, але тіло знову реагує занадто гостро. Йду в душ, зачиняю за собою двері і притуляюсь спиною до них.

Дихаю глибоко. Я не знаю, чим закінчиться ця ніч. Але поки що мені зовсім не страшно. 

Футболка Влада на мені виглядає як нічна сорочка. Вона падає з одного плеча, відкриваючи шкіру до ключиці. Я щоразу її підтягую, але вона знову з’їжджає. Штани безнадійно великі. Але я зав'язую їх на талії, зробивши вузол зі шнурків, і вони тримаються. Ледь-ледь. Але цього досить.

Виходжу з ванни і на кілька секунд завмираю у дверях вітальні. Влад стоїть біля столу, а на ньому лежить стопка чистого і сухого одягу. 

Він готує чай, дістає з коробки два шматки піци, кладе на тарілки. Все мовчки, спокійно. Наче ми не кричали одне на одного, не зупинялись посеред дороги, не цілувались посеред бурі.

Він обертається, коли помічає мене. І завмирає.

Його погляд ковзає по мені, по цій величезній футболці, по босих ногах, по плечу, що знову визирає з-під тканини. 

– Чай з медом, якщо ти не проти. І піца. Ще тепла.

– Піца – звучить як хороша терапія, – відповідаю, сідаючи на високий стілець. Підтягую футболку на місце, але вона знову сповзає.

Влад ставить переді мною чашку, потім тарілку. А сам мовчки зникає у ванній. Його кроки лунають тихо, а тоді зовсім розчиняються.

Я беру чашку і на мить затримую пальці на її теплій поверхні. Роблю ковток, і чай виявляється дуже смачним. Або ж це я шукаю тепла і спокою, а чай – це дійсно терапія. 

Сідаю з піцою, але поки не їм. Просто сиджу, притиснувши коліна до грудей та обіймаючи чашку. Дивлюсь у вікно – на краплі дощу, які ще повільно стікають по склу. Тиша навколо така, що чутно, як у ванній біжить вода.

Влад повертається за кілька хвилин. В білій футболці і чорних спортивних штанах. Його волосся мокре після душу і знову падає на очі. Таким домашнім і простим він подобається мені найбільше. 

– Вона тобі пасує, – каже він раптом, киваючи на футболку.

Я хмикаю, ховаючи усмішку в чашці.

– Вона живе своїм життям, – відповідаю. – Постійно з’їжджає.

– Вона просто дуже хоче привернути мою увагу, – каже Влад з тією усмішкою, яку я вже починаю впізнавати. Спокійну. Теплу. Мою улюблену.

– У неї виходить, – кажу, в Влад концентрує погляд на моєму плечі. 

Ми знову замовкаємо. Я п'ю чай і збентежено дивлюсь у чашку. Влад сидить навпроти, але до своєї чашки не торкається.