Розділ 10

– Не переймайся. Я впораюсь, – кажу сухо. Роблю перший крок до сходів, але не встигаю промокнути, бо Влад хапає мене за рюкзак і тягне назад. Робить це так просто, наче я нічого не важу. 

– Тобі обов'язково бути такою впертою? – випалює сердито. – Зараз я не мудак, – Влад дивиться на мене, а я на нього. Між нами практично немає вільного простору, але мене це мало хвилює. Я хочу, щоб він дав мені спокій, і більше нічого. 

– Хто знає, коли твоя мудача натура повернеться, – ціджу. – Можливо, через хвилину. 

Роблю крок назад, а тоді ще один. Мене бісить вся ця ситуація, хоча я з натури своєї людина спокійна. 

Швидше за все, це образа не дає мені думати логічно. Влад зробив мені боляче, і я не можу просто взяти і заплющити на це очі. 

Дощ, як на зло, тільки посилюється, тому я вирішую більше не гаяти часу на балачки й, глибоко вдихнувши, виходжу просто під струмінь води. Минає секунда чи дві, а мій одяг мокрий, волосся липне до обличчя, а холод пробирає до кісток. 

Біжу сходами вниз, притримуючи рюкзак на плечі. Розумію, що поки дістанусь до гуртожитку, промокну до нитки, але краще вже так, ніж залишатися з Владом. 

Але тільки-но мої ноги торкаються асфальту, я відчуваю, що моє тіло відривається від землі, а вже наступної миті я опиняюсь на руках у Влада. Спочатку це настільки сильно бентежить, що слова вимовити не можу, а потім починаю вириватися, коли розумію, що він несе мене до своєї машини. 

– Відпусти мене! – кричу, вдаряючи його по плечу, але він навіть не здригається. Його руки міцні, впевнені, а погляд упертий, ніби він ухвалив рішення й відступати не збирається.

– Владе, ти з глузду з’їхав?! – кричу ще голосніше, б’ючи його кулаком у груди, хоча знаю, що мої удари для нього ніщо. 

– Якщо ти вже така вперта, – каже крізь дощ і шум мого серця, – то я також можу бути впертий.

Він відчиняє дверцята автомобіля й обережно садить мене на пасажирське сидіння. Я тремчу – не тільки від холоду, а й від емоцій, які розривають мене зсередини. Серце калатає десь у горлі, а дихання рване.

Тішить тільки те, що сидіння в його дорогій автівці шкіряні і я їх не промочу своїм мокрим одягом. 

– Ти зовсім ідіот, – шепочу, мокра до нитки і зі злиплим волоссям на щоках. – Я ж сказала… що не хочу!

– А я не хочу, щоб ти захворіла, – відповідає різко, падаючи на сидіння з боку водія. Двері зачиняються, і дощ залишається по той бік, а ми удвох тут. Зовсім поруч. 

Я завмираю. Зовсім. Дивлюсь на Влада і не розумію, що відчуваю. Ми сидимо мовчки. Повітря всередині машини швидко заповнюється запахом мокрого одягу, шкіри сидінь і дощу, що барабанить по склу.

Його темне волосся прилипло до лоба, і від цього його погляд здається мені ще більш небезпечним. Але він мене не лякає. Від слова зовсім. 

– Можеш кричати, – каже він нарешті. – Можеш лаятись. Я заслуговую на це.

Я обертаюсь до нього. У тьмяному світлі його очі здаються зовсім не такими, як завжди. В них більше болю, ніж у моїх словах.

Я знову переконуюсь, що зовсім не знаю цього хлопця. Таке відчуття, що в його тілі живе дві протилежності, і зараз я бачу ту, що добра і щира. А ще – дуже самотня. 

– Відвези мене до гуртожитку, – прошу, бо зуби починають клацати від холоду. Я обіймаю себе руками, але це не допомагає. 

В машині зависає мовчання. Дощ продовжує бити по даху, але всередині – тиша. 

Влад заводить двигун, вмикає обігрів на повну, і ми рушаємо. 

Я відвертаюсь до вікна, бо не готова на нього дивитися. Коли бачу ці очі, щось всередині надламується, і це поганий знак. Я вже бачила, яким може бути цей Влад, і точно не хочу повторення. 

– Поїхали, – кажу нарешті. – Мені холодно.

Він киває і мовчки рушає з місця.

А я відкидаюсь на спинку сидіння й заплющую очі. Не знаю, що буде далі. Але зараз – я знову на тому краю, де боляче, небезпечно, і надто багато відчуттів.

Я так глибоко у ці відчуття поринаю, що зовсім втрачаю зв'язок з реальністю. Мій гуртожиток розташований за кілька хвилин їзди від корпусу університету, а їдемо ми вже давненько. 

Коли усвідомлюю це – мене охоплює жах, бо вулиця переді мною незнайома, отже, їдемо ми не до гуртожитку. 

– Що відбувається? – питаю, повернувши голову до Влада, який спокійно керує автівкою і, здається, не переймається тим, що я зараз на межі. 

– Я подумав, що в такому вигляді комендантка не впустить тебе всередину, – заявляє, кинувши в мій бік короткий погляд. – Тому ми їдемо до мене. 

– Це жарт такий? – шоковано питаю. 

– Я схожий на жартівника? – Влад ледь помітно усміхається, а мене це ще більше дратує. 

– Ти схожий на ідіота! – кричу. Мені байдуже, що зараз я виставляю себе божевільною. Насправді мені трохи страшно, і цей страх я приховую за надмірними емоціями. 

– Ще раз назвеш мене ідіотом – висаджу просто тут! – цідить невдоволено. 

– То висади! – продовжує кричати. – Краще вже на вулиці під дощем, ніж з тобою!