Розділ 9

Як тільки Лев привіз мене до свого будинку, він попрощався зі мною і знову кудись поїхав. Здається, йому набридло зі мною, і хлопець пригадав, що він, взагалі-то, з іншого тіста. 

Я не засмутилася, бо розумію, що ми з ним надто різні. Хоча сьогодні, коли спілкувалися і жартували, я зловила себе на думці, що нам добре вдається знаходити точки дотику. 

Лев буває різним, але сьогодні він точно був сам собою. Як вчора – Влад. Його слова, коли ніхто нас не чув, кардинально відрізнялися від вчинків, які він зазвичай робить. Це дивно, але залишається фактом. 

Принаймні мене тішить те, що я залишаюсь собою, незважаючи ні на що, а ці двоє нехай живуть, як хочуть. Лиш би мені від їхніх вчинків не було боляче. 

Це я зараз про Влада. 

Коли Єва побачила квіти в моїх руках – нічого не сказала. Лише усміхнулася. Дорогою сюди Лев купив для Єви відро морозива, і вона буквально ожила, коли його побачила. 

Саме тому вечір ми провели з морозивом і за переглядом фільму. Лев не повернувся, і будинок став аж надто тихим без гостей, які вчора були практично всюди. 

Але мені ця тиша сподобалась більше, ніж вчорашня вечірка. Я змогла переварити в голові всі вчорашні події, поки на задньому фоні начебто дивилася фільм. 

Мені здалося, що Єва також просто вдає, що не може від екрана очей відвести. Насправді її думки блукали десь далеко. 

Я думала про Влада. Про його слова. Про поведінку. І дійшла висновку, що мені варто тримати дистанцію. Він не мій тип, хоч мене і тягне до нього з шаленою силою. 

Можливо, справа в тому, що я хороша, а він – поганий. Можливо, в чомусь іншому. Важко сказати. Але одне я знаю точно – ніколи не буду опускатися до того рівня, де дівчина бігає за хлопцем. Як на мене, це вже занадто. 

Після фільму ми з Євою пішли до кімнати. Вона швидко заснула, все ще втомлена, а я довго дивилася у вікно, за яким високо світив місяць, а потім і собі вимкнулася на цю ніч. 

У неділю я не бачила Лева, хоча його автівка стояла у дворі. Єва викликала для мене таксі, міцно обійняла на прощання, наче ми не побачимось завтра зранку, і я поїхала в гуртожиток. 

Якими б не були ці вихідні, мені вони сподобалися. Це був цікавий досвід. 

Новий тиждень розпочинається з великої кількості домашнього завдання і нескінченних лекцій. Єва практично на всіх лекціях або спить, або малює у своєму зошиті. Їй зовсім не цікаво те, що ми вивчаємо, і інколи я не розумію, що вона взагалі тут робить. 

Звісно ж, я про це не питаю. Це вибір Єви, і якщо вона тут – отже, так воно і має бути. 

Щодо Влада… я бачу його кілька разів цього тижня. Здебільшого з Максом чи Левом. Я все роблю, щоб не витріщатися на нього занадто відкрито, але моє серце зрадницьки тремтить, коли він дивиться в мій бік. 

Лев також стає собою. Тобто він – хлопець з еліти, і така дівчина, як я, для нього просто сіра маса. Я не ображаюсь. Розумію, як все влаштовано. Мені достатньо того, що він вітається зі мною і часто дарує свою усмішку. 

– Повірити не можу, що цей довжелезний тиждень підійшов до кінця, – бурчить Єва, коли в п'ятницю після лекцій ми залишаємо будівлю універу. 

– Я теж, – усміхаюсь. – Тепер треба підготувати доповідь на понеділок. Я збираюсь у бібліотеку сьогодні. Хочеш зі мною? 

– Хіба не простіше знайти все в інтернеті? – Єва кривиться. 

– В інтернеті неповна інформація, – кажу. 

– Ой, мені і цього достатньо, – фиркає та обіймає мене міцно. – Я вже піду, подружко. Сьогодні ввечері маю зустріч з художниками. Оце мені до душі. 

Єва цілує мене в щоку, а тоді біжить до автівки брата, яка вже чекає на парковці. Лев за кермом, але коли наші погляди зустрічаються – він махає мені рукою. Роблю те ж саме і відвертаюся, коли автомобіль рушає. 

Спочатку йду в гуртожиток, щоб поїсти і залишити речі. Набираю маму і ділюсь новинами за тиждень. Вона вже наче не так сильно хвилюється через те, що я так далеко. Мабуть, мій бадьорий голос її заспокоює. 

Бібліотека розташована в іншому корпусі університету. До неї – пішки хвилин п'ятнадцять, але мене це не лякає. 

Мені подобається вечір п'ятниці, коли всі розслабляються і повертаються до своїх домівок, або ж уже прямують до кафе чи ресторанів, щоб відсвяткувати вихідні. 

Здається, лише я обрала вечір п'ятниці для посиденьок у бібліотеці. Розташована вона в підвальному приміщенні і трохи лякає. Особливо – скрип дверей і звук моїх кроків порожнім коридором. 

Бібліотека виявляється ще тихішою, ніж я очікувала. Скрип старих дверей відлунює у вузькому коридорі, ніби хтось навмисне влаштував звукову репетицію до якогось трилера. Я заходжу всередину, повільно, з невеличким рюкзаком за плечима й нотатником у руках.

Світло тьмяне, але його достатньо. У приміщенні пахне старим папером, пилом і чимось дерев’яним – можливо, це запах столів, які стоять тут уже дуже давно.

Бібліотекарки немає. Її стіл порожній, лише ручка стоїть у підставці, як вартовий, що лишився на посту. Я обводжу поглядом ряди стелажів, і чую тільки власне дихання і звук кроків.