Розділ 8

Лев не помилився, коли сказав, що Єва не зможе скласти нам компанію. 

Коли я повернулася в кімнату, вона якраз пила воду великими ковтками, і мені стало її шкода. Сьогодні Єва не схожа на сонечко, але це тільки сьогодні. 

– Я ще ніколи так багато не пила, – вона зітхає і знову падає на подушку. Прикривається ковдрою мало не з головою. 

– Не хвилюйся. З ким не буває, – накриваю її руку своєю. – Як твоє самопочуття? 

– Паскудно, – бурчить. – У мене такі плани були на сьогодні. А тепер я прикута до ліжка, а ти змушена мене заспокоювати. 

– Та я не проти, – усміхаюсь. – До речі, я допомогла Леву прибирати, а він запросив мене на обід. Складеш нам компанію? 

– Ні, – Єва смішно кривиться. – Думаю, в автівці мене може нудити. Потім Лев змусить мене вимивати салон. А ви їдьте. Я брату довіряю. 

Дівчина мені підморгує, а я дещо ніяковію. Лев милий і точно кращий за Влада. Але я переконана, що він не дивиться на мене як на дівчину. Та й я не відчуваю до нього того, що відчуваю до Влада. А краще було б навпаки. 

– Тільки ти переодягнися, Міро, – Єва знову висовує носа з-під ковдри. – Візьми мої спідницю і білу блузку. Буде милий комплект. 

Я дивлюсь на свої джинси та футболку і розумію, що Єва має рацію. Якщо вона пропонує взяти щось з одягу, то чому я маю відмовлятися? 

До того ж – у неї його стільки, що полиці гнуться. 

Зачиняюсь у ванній кімнаті і приймаю душ. Вкладаю волосся, роблю легкий макіяж та одягаю речі Єви. На ноги – власні кеди, бо підбори – це взагалі не моя тема. 

– Яка ти мила, – Єва широко усміхається, коли повертаюсь у кімнату. – Привези мені чогось смачненького, добре? 

– Звісно, – киваю і вже збираюсь йти, але питання Єви змушує мене зупинитися:

– Макс залишився на ніч? Ти бачила його? 

– Не бачила, – кажу. – Мабуть, він поїхав. 

Єва киває і знову зникає під ковдрою, а я залишаю кімнату, і в моїй голові починає складатися в пазл. 

Невже Єва закохана в Макса? Можливо, саме тому вона так напилася вчора? 

Я не хочу лізти їй в душу і питати про це. Все ж таки я й сама не розповіла про поцілунок з Владом. Є теми, які ми хочемо уникати, і робимо це доволі добре. 

Коли я спускаюся вниз, серце все ще гуде. Не від хвилювання, а від незрозумілої суміші полегшення й напруги. Влада немає. І тієї білявки – теж. І це, чесно кажучи, полегшує мені дихання.

У вітальні вже прибрано, світло з вікон падає теплими смугами на підлогу. А на кухні, присівши на край стільця й гортаючи щось у телефоні, сидить Лев.

Він теж встиг переодягнутися, і виглядає пречудово в блакитних джинсах і білій сорочці. 

Лев помічає мене одразу. Погляд затримується довше, ніж зазвичай.

– Вау, – каже з усмішкою. – Ти щойно з журналу мод?

– Це Єва постаралась, – жартую. – Сказала, що в джинсах я виглядаю як тінь.

– А от зараз – точно не тінь, – він відкладає телефон і піднімається. – Готова?

– Готова, – киваю і ловлю себе на думці, що мені приємно, як він на мене дивиться. Не з бажанням, не з очікуванням. Просто щиро.

Ми виходимо з дому. На подвір’ї тихо, сонце вже високо, але ще не спекотно. Повітря свіже після нічного дощу. Лев відчиняє двері машини й жестом запрошує мене сісти.

– Єва не образиться, що я тебе викрав? – питає на ходу, заводячи двигун.

– Вона сама мене здала з потрохами, – сміюся. – Сказала, що довіряє тобі. І що її нудитиме в дорозі.

– Класика, – хитає головою. – Зараз вона така ніжна, а як тільки відійде – знову буде вогнеметом палити. Але вона в мене хороша. Я просто… іноді не знаю, як бути їй братом. Таким, яким треба.

– Але вона тебе любить, – кажу тихо. – Я це бачу. І ти хороший брат.

Лев мовчить кілька секунд, а потім усміхається – м’яко, з тією особливою ніжністю, яку не показують просто так.

– Я радий, що вона має тебе, – говорить тихо і при цьому дивиться перед собою, але мені так приємно стає від його слів. 

Ми їдемо кілька хвилин у тиші. Але вона не гнітюча. Спокійна. Я дивлюся у вікно, ловлю моменти, які здаються надто гарними для звичайного ранку: як світло ковзає по асфальту, як хитається крона дерева при дорозі, як сміється дитина на тротуарі.

І щось у мені наче повільно приходить до рівноваги. Ні Влад, ні його мовчання – не можуть перекреслити мої мрії. Те, ким я є. І сьогодні… я не тікаю. Я просто їду на обід із Левом.

І, можливо, це саме той крок, який треба зробити.

Ми зупиняємось біля невеликого кафе зі столиками на терасі. Лев обрав саме його зі словами “не пафосно, але смачно”. І, щойно ми сідаємо, я розумію: саме такого місця мені й бракувало.

Стіл дерев’яний, з легкими подряпинами від чашок і часу, але в цьому є свій шарм. Офіціантка приносить меню, і я помічаю, як Лев одразу звертає на мене увагу, ніби намагається зрозуміти, що я виберу.