Розділ 7

На диво, засинаю швидко. Лише встигаю покласти голову на подушку, як свідомість мене залишає. 

І сниться мені Влад. І той поцілунок біля басейну. Я наче проживаю його ще раз, і воліла б, щоб такі сни приходили до мене кожної ночі. 

Наступного ранку прокидаюсь раніше за Єву. Вона виглядає жахливо, і, мабуть, буде почуватись так само, коли прокинеться. Розумію, що треба піти вниз і знайти Лева. Можливо, він скаже де аптечка, і я віднесу подрузі ліки від голови. 

Коли відчиняю двері і виглядаю в коридор, не чую жодного звуку. Будинок наче спить після того, що йому довелося пережити цієї ночі. 

Мені цікаво, чи залишився тут ще хтось з гостей. Особливо Влад. Я хотіла б його побачити, хоч і почуваюсь ніяково після того, що вчора між нами сталося. 

Я спускаюсь сходами навшпиньки, боячись розбудити мешканців цього будинку. Повітря прохолодне, просочене запахом нічної вечірки. Здається, не завадило б провітрити будинок.

Коли потрапляю у вітальню, мимоволі хитаю головою. Тут наче ураган пронісся. Повсюди коробки з-під їжі та порожні пляшки. 

Кухня – не краща. Порожні пляшки, недопита кава в чашці з помадою на обідку, відкритий пакет чипсів, що хтось недбало залишив посеред столу. Але, на щастя, холодильник на місці. Я дістаю пляшку холодної води, нахиляюсь за склянкою...

– Добрий ранок, – лунає позаду, хриплувато й сонно.

Я здригаюсь і розвертаюсь різко, мало не впустивши пляшку. Переді мною стоїть Лев, босоногий, у спортивних штанах, з розпатланим волоссям і очима, які ще не до кінця повернулись у реальність. Він забув одягнути футболку, і тепер я можу витріщатися на його торс. Маю визнати, що він у нього нівроку. Лев виглядає як персонаж з фільму – той самий, якого всі героїні кохають просто за те, як він стоїть у дверях.

– Вибач, не хотіла розбудити, – шепочу збентежено і дивлюсь лише на його обличчя. 

– Та я і не спав нормально. Вечірка тривала практично до ранку, – він позіхає і потягується. М’язи на його руках і тілі рухаються, і я швидко відводжу очі, наливаючи воду у склянку.

– Це для Єви. Вона досі спить, – пояснюю. – Можеш дати для неї якісь ліки?

– Імовірно, прокинеться з головою, яка важитиме як автомобіль, – Лев хмикає і підходить до столу. Обережно прибирає кілька пляшок. – В аптечці є шипучка і щось легке для шлунка. Я покажу.

Він дістає аптечку з нижньої шухляди і ставить на стіл. 

– Тобі нічого не потрібно? – дивиться на мене уважно.

– Я в нормі, – усміхаюсь. – Хіба що кави, якщо можна. 

– Каву можна, – киває і вмикає кавоварку. 

Повертаюсь до кімнати Єви, щоб залишити там воду і ліки. Вона досі спить, тому тихо виходжу в коридор, адже внизу мене чекають Лев і кава. Але встигаю зробити лише кілька кроків, коли двері однієї з кімнат відчиняються, і в коридор виходить красива білявка. 

Її волосся наче після армагедону, а косметика розмазалась по обличчю. Розумію, що в дівчини була шалена ніч, і я не звинувачую її в цьому. 

Не всі такі, як я. Люди бувають різні. 

Роблю ще крок і ступаю на першу сходинку, але бачу дещо таке, від чого моє серце падає в п’яти. 

З тієї ж кімнати виходить Влад і обіймає дівчину за талію. Вона усміхається йому, а він тягнеться, щоб поцілувати її. 

Поцілувати… після того, як вчора цілував мене…

Я розумію, що треба піти і не стовбичити тут, але ноги не слухаються. Мій погляд прикутий до Влада, і коли він помічає мене, я чекаю, що відсторониться від дівчини, але він не робить цього. 

Коли його вуста накривають її, я відчуваю прилив нудоти, а тоді наче виринаю з-під води і швидко біжу сходами вниз. 

Біжу швидко, не зважаючи на те, що можу зламати собі ногу. Очі печуть, хоч я щосили намагаюсь не заплакати. У голові порожньо – ні думок, ні слів.

Коли ступаю на підлогу кухні, стискаю долоні в кулаки, намагаючись вдати, що все нормально. Що нічого не сталося. Що я не бачила того, що бачила.

Лев повертається до мене саме в цю мить. Він тримає в руках дві чашки кави – одна з них для мене. Його погляд теплий, добрий, довірливий.

І саме тому я натягую на обличчя усмішку. Не щиру, але схожу на справжню.

– Вона ще спить, – кажу. Голос ледь не зривається, але я швидко ковтаю свій біль. – Я залишила воду і пігулки.

– Дякую, Міро, – він ставить одну з чашок на стіл переді мною. – Я насправді ціную це. Сьогоднішній ранок був би жахливим без тебе.

– Можна подумати, що він не жахливий. Поглянь, який хаос навколо, – відповідаю напівжартома, хапаючи чашку і роблячи ковток, поки кава ще гаряча.

Гірка. Сильна. Вона потроху повертає мені контроль.

Лев уважно дивиться на мене, ніби щось помічає.

– Ти добре почуваєшся?

– Так. Просто трохи втомилась, – відповідаю. – Усе добре.

Нічого не добре. Але я не хочу розповідати. Не хочу, щоб хтось бачив, як я зламалась. Особливо він.