Розділ 6

Я не хочу повертатися в будинок, але доводиться. Дощ набирає обертів, і моя сукня липне до тіла. Зачіска зіпсувалася, як і макіяж, але мене це зовсім не лякає. 

Влад підводиться першим. Подає мені руку, і коли торкаюсь її, дивуюсь, наскільки вона гаряча. Моя-то холодна, як лід. 

Наші погляди зустрічаються, і стає ніяково. Мабуть, зараз я схожа на мокрого пуделя, і щоки рожевіють. 

– Виглядаю жахливо? – усміхаюсь збентежено. 

– Та ні, – очі Влада опускаються на мої вуста. Уявлення не маю, про що він зараз думає, але дуже хочу дізнатися. – Чудово. 

– Гей! Ви чого там застрягли? – кричить Макс, виглядаючи з будинку. – Тут весело! 

– Готова повернутися? – Влад продовжує стояти на місці. 

– Ну… мабуть, ні, – дивлюсь на свою мокру сукню і сміюсь. – Піду в кімнату і знайду, у що можна переодягнутися. А ти йди. Тебе друзі чекають. 

Я не знаю, чи йде Влад за мною. Якось не знаходжу в собі сил озирнутися назад. Але, поки біжу вітальнею до сходів, серце вистрибує з грудей. 

Дивно виходить. Я не хочу, щоб гості Лева бачили мене в такому вигляді, але поруч з Владом почувалась доволі добре. 

Лише опинившись у кімнаті Єви, я притискаю до грудей свої туфлі, які несла в руці, і випускаю стиснутий смішок. Це було цікаво. Сидіти удвох з Владом біля басейну, звісивши ноги у воду. 

Мені здалося, що він шукав самотності, точно так само, як я. А знайшов мене.

Кілька разів глибоко вдихаю і видихаю, а тоді замикаю кімнату на ключ і дістаю з своєї сумки джинси та звичайну футболку. Мокре волосся збираю в гульку і змиваю макіяж. 

Добре, що двері у ванну кімнату розташовані просто в кімнаті Єви. Я можу не хвилюватися, що хтось побачить мене в такому вигляді. 

До речі, про Єву. Я геть забула про подругу, тому стає геть ніяково. Розумію, що треба піти вниз і перевірити, як вона там, але мій вигляд зовсім не підходить цьому місцю. З красуні я знову перетворилася на гидке каченя, і було б добре до кінця вечірки не висовуватись звідси. 

Мої роздуми перебиває стукіт у двері. Сіпаюсь від несподіванки, а тоді повертаю ключ у замку. Сподіваюсь, що по той бік Єва, але бачу не її, а Лева. Дещо напруженого. 

– Ем… – він витріщається на мій прикид, а тоді концентрує погляд на обличчі. Схоже, не може второпати, що це за метаморфози зі мною відбуваються сьогодні. – Ти зібралася спати? 

– Ні, – ніяково усміхаюсь. – Я потрапила під дощ. 

– Он воно як, – протягує. – Слухай, мені потрібна твоя допомога. 

– Моя? – перепитую. Уявлення не маю, як я можу допомогти цьому хлопцеві.

– Єва напилась, – зітхає. – Блює зараз у вбиральні на першому поверсі. Можеш піти до неї? Вона мене проганяє. 

– Звісно! – випалюю, не задумуючись. 

Я навіть про свій зовнішній вигляд забуваю, почувши, що подрузі погано. Насмішки у свою адресу я якось переживу, а от Єві однозначно потрібна моя допомога. 

– Ти так швидко погодилася, – говорить Лев, коли ми разом спускаємось сходами вниз. 

– А що, мала не погодитись? – дивлюсь на нього. – Вона – моя подруга. 

– Ви знайомі кілька днів, – він усміхається. 

– Час не має значення, коли людина близька тобі по духу! – впевнено відповідаю. 

Лев більше нічого не говорить. Він вказує на двері в кінці коридору, і я йду туди, повністю ігноруючи те, що відбувається у вітальні. Хоча ні, краєм ока я встигаю помітити двох дівчат, які танцюють у білизні і одразу ж забуваю про них, бо в мене є важливіша справа. 

У вбиральні пахне лимонним милом. Єва сидить на підлозі, обіймаючи унітаз. Волосся розпатлане, очі блищать – і явно не від щастя. Вона підводить погляд, коли я обережно зачиняю за собою двері.

– Міро?.. – хрипко каже вона, і в голосі стільки здивування, ніби бачить янгола у ванні.

– А хто ще? – усміхаюсь й одразу присідаю поруч, не зважаючи на плитку. – Твій брат сказав, що ти тут.

– Я… – вона криво всміхається. – Я хотіла бути веселою. Хотіла показати, що можу бути частиною цього. Але змішала вино, пиво і якесь… щось. І тепер я – богиня унітаза.

– Ти не богиня унітаза, – кажу серйозно. – Ти просто забула, що твоє тіло не цінує експерименти.

Єва сміється, але миттєво зітхає і притискає руку до лоба.

Я беру в руку рушник, промочую у воді з-під крана і промокаю їй лоб, притримуючи волосся.

– Слухай, я знаю, що ми знайомі всього нічого, але... – починає вона.

– Навіть не продовжуй, – перебиваю. – Я тут. Я з тобою. І все буде нормально.

Вона на хвилинку прикриває очі, ніби усвідомлює цей момент, коли можна не бути сильною.

– Знаєш, – каже тихо, – всі завжди думають, що я вмію тримати себе в руках. Що я впевнена, крута, пофіг на все. А всередині… часто порожньо. І страшно. І хочеться, щоб хоч хтось побачив мене справжню.

– Я бачу, – кажу просто. – І мені подобається та дівчина, яка переді мною.