Розділ 5

Коли ми спускаємось сходами, нас накриває хвиля звуків: гучна музика, сміх, голоси, дзвін келихів і бас, що вібрує аж у грудях.

Будинок уже заповнений людьми. Хтось танцює просто посеред вітальні, хтось зависає на кухні з напоями, на дивані хтось грає в карти. Усе рухається, змінюється, вирує. Кольорові вогні блимають, у повітрі пахне парфумами, чимось солодким і свіжим повітрям з тераси.

Ми ще не встигли зробити кількох кроків, як хтось свиснув:

– О, королеви вечора з’явились!

Це Макс, уже з келихом у руці. Він підходить ближче, вивчає нас з театральним виразом.

– Я голосую за те, щоб ці дівчата були з нами всю ніч! 

– Відвали, Максе, – кидає Єва. – У тебе на підході вже три фанатки, не псуй їм вечір своїм фліртом.

– А я для всіх стараюсь, – Макс іде далі, зникаючи в натовпі.

Ми пробираємось ближче до кухні. Я почуваюсь, ніби потрапила в зовсім інше життя. Світ, де всі впевнені, гучні, красиві. І я в ньому – поки що лише гість.

Але в цей момент Лев з’являється з кухні, з пляшкою в руках. Він бачить нас – й одразу усміхається.

– Вау. Офіційно, тепер можна вмикати феєрверки, – його погляд ковзає моїм вбранням і зупиняється на обличчі. – Ти дуже гарна, Міро. 

– Дякую, – шепочу, бо голос кудись зникає. 

– Ей, не бентеж мою подругу! – кричить Єва, одразу беручи склянку з бару, а тоді ще одну. – Краще налий нам вина! 

Моє серце чомусь реагує сильніше на слова Лева, ніж мало б. Можливо, справа в тому, що це вперше хлопець дивиться на мене так, а може я просто накручую себе. Лев наливає в келихи вина і дивиться на мене трохи довше, ніж потрібно.

– Тобі пасує, Міро. Дуже, – киває на мою сукню. 

Я киваю, трохи ніяковіючи, і дякую. Лев усміхається. 

– Нам однозначно треба випити! – випалює Єва і цокається своїм келихом з моїм. Вона робить великий ковток, коли я обережно пригублюю напій. 

Пити зовсім не вмію, і не збираюсь цього робити. 

Вечірка мені подобається, але не варто забувати, що ці люди мені чужі. Навіть Єва. Хоча їй я довіряю найбільше. 

Навколо – більше людей, більше голосів, більше музики. Світло змінюється кожні кілька секунд, мерехтить, ніби світ дихає в ритмі цієї вечірки.

Єва вже встигла зникнути в танцювальній зоні – її чути ще здалеку: вона сміється, пританцьовує з кимось, обертається до мене, підморгує. Я залишаюсь біля бару, з келихом у руках, ще не готова до руху.

Лев на мить відходить, щось обговорює з Максом, який щойно встиг знову з’явитися з усмішкою до вух і телефоном у руках – знімає сторіс чи просто ловить свою найкращу сторону.

Я роблю маленький ковток вина. Смак терпкий, трошки кислуватий, залишає післясмак чогось фруктового. Мене охоплює тихе передчуття. Ніби все це – лише пролог. Щось ось-ось має змінитися.

І справді. За кілька хвилин двері на терасу прочиняються. Влад заходить, наче просто гуляв і випадково забрів сюди. Чорна сорочка, трохи розпатлане волосся, байдужий, але зосереджений погляд. 

Я одразу відчуваю, як серце пропускає удар.

Його поява – наче ковток свіжого повітря. Він не озирається навколо, не шукає когось очима. Просто проходить між людьми, мов тінь. Його всі помічають, але ніхто не поспішає до нього. Наче між ним і світом є якась невидима межа. Я намагаюся не дивитися. Але не виходить.

Він проходить повз бар, і його погляд – майже випадково – зустрічається з моїм. Лише на секунду. Але в цій секунді щось пульсує.

Я відводжу очі, роблю ще один ковток вина, вже не думаючи про смак. А за мить поряд з’являється Лев.

– Як тобі вечірка? – питає він, попиваючи пиво з пляшки. Лев встиг переодягнутися, і тепер на ньому сині джинси і біла футболка. 

– Чудово, – натягнуто йому усміхаюсь. 

– Впевнена? Твій вираз обличчя говорить інше, – Лев уважно дивиться на мене. 

– І що ж він говорить? – уважно на нього дивлюсь. 

– Що тобі тут не подобається, – відповідає. 

– Я не звикла до такого, – знизую плечима. – Але вечірка цікава. 

– Цікава? – здається, його смішить це слово. – Хочеш ще вина? 

– Ні, дякую, – дивлюсь на келих, у якому ще більше половини. 

Саме в цей момент до нас наближається Влад. Він тисне руку Леву, дістає з холодильника пляшку холодного пива й, відкоркувавши його, робить кілька ковтків. Я сама не розумію, що весь цей час витріщаюсь на нього. А потім наші погляди зустрічаються, і я ховаю свій у келиху. 

– Привіт, Міро, – несподівано він вітається зі мною. 

Саме в цей момент Лева кличуть, і йому доводиться нас залишити. Я стою поруч з Владом. Його рука практично торкається моєї. Ми обоє сперлись на стільницю і роздивляємось, що відбувається в залі. 

– Привіт, – видихаю. 

Його профіль у м’якому світлі виглядає різко. Темне волосся падає на чоло, а погляд з-під вій ковзає по натовпу з якоюсь байдужою уважністю. Він не напружений. Але й не розслаблений. Просто він такий.