Розділ 4

Після останньої пари Єва хапає мене під руку, не даючи навіть видихнути.

– Так, Міро. Ми йдемо на вечірку, тому треба підготуватися, – урочисто заявляє вона. – І це означає – шопінг. Великий. Гучний. Можливо, навіть із розчаруваннями в примірювальних. Але в результаті ми знайдемо особливі образи.

– Я не певна, що мені потрібна нова сукня, – намагаюся пручатися. – Може, візьму щось з того, що маю…

– Ні. Ні-ні-ні, – Єва махає пальцем перед моїм обличчям. – Це твоя перша університетська вечірка. А ще там буде багато гарячих хлопців. Тому ти маєш виглядати не звично, а ось я, запам’ятай мене.

Я сміюся, бо вже розумію, що сперечатися марно. І трохи – бо мені справді хочеться виглядати по-новому.

Торговий центр зустрічає нас музикою, ароматами кави та нескінченними рядами вітрин. Єва швидко орієнтується в просторі – видно, що вона тут як вдома. Я, навпаки, трішки гублюсь, але в її компанії все здається простішим.

– Поглянь на це! – вона витягує сукню кольору марсали. – Ідеальна для тебе. Вона якраз підкреслить твої очі. І трохи я можу бути ніжною, але краще не провокуй.

– Ага, тільки я не певна, що взагалі вмію провокувати, – сміюсь.

– Нічого, навчимось, – каже вона і штовхає мене в бік примірювальної. – Приміряй.

Ми перебираємо купу варіантів. Від глибоких вирізів, у яких я почуваюся як шпигунка на місії, до повітряних суконь, що роблять мене схожою на персонажку з романтичного фільму.

Єва постійно жартує, що мені нічого не підходить, бо я занадто мила, а я ледве стримую сміх, а іноді й не стримую.

Зрештою, я знаходжу ту саму річ, яка мене зачаровує. Сукня темно-зеленого кольору, з відкритими плечима, м’яка тканина, яка красиво лягає по фігурі, але нічого не відкриває занадто. В ній є щось… моє. Спокійне, але не банальне.

Єва завмирає, коли я виходжу з примірювальної.

– Ось це. Все. Без варіантів. Купуй. Якщо не купиш – я куплю її та подарую тобі, а тоді скажу, що це був твій вибір.

– Тобто у мене немає вибору? – усміхаюсь.

– Взагалі.

Ми ще трохи блукаємо магазинами – Єва підбирає аксесуари, дивимося взуття, купуємо якісь дрібниці – просто, бо хочеться. Це такий тип вечора, після якого залишаються не покупки, а сміх, жарти, фрази.

Коли виходимо з торгового центру – уже темніє. Ліхтарі кидають теплі тіні, а небо всіяне зорями.

– Знаєш, – кажу я, – ще кілька днів тому я боялась сюди їхати.

– А тепер? – Єва обіймає мене за плечі.

– А тепер… мені вперше не хочеться повертатись у старе життя.

– Ну й не повертайся, – відповідає Єва. – У нас тут ще купа пригод.

І я їй вірю.

З самого ранку університет гуде, як вулик. У коридорах, у черзі до кавового автомата, навіть у групових чатах – тільки й розмов що про вечірку у Лева.

– Кажуть, буде діджей з клубу. 

– І басейн! 

– І що хтось з другого курсу вже набрався запрошень, хоча їх було обмежено.

– А ще Влад, певно, буде. Вони ж друзі з Левом.

Я чую ці фрази з усіх боків, ніби світ зав’язаний на п’ятниці. Єва з кимось переписується на парі, час від часу підсовуючи мені телефон, щоб я подивилась якісь меми про універські тусовки. Вона весела, розслаблена, ніби вже уявляє, як буде танцювати посеред вітальні.

А я?

Мені весело поруч із нею, я щиро усміхаюся, підкидаю свої жарти. Але десь там, глибоко, мені трохи… порожньо, бо я не знаю, чого чекати.

Влада в універі сьогодні не видно. Жодного його байдужо-серйозного погляду з-за столу, жодного мовчазного кивка в коридорі. Я навіть ловлю себе на тому, що час від часу шукаю його обличчя в натовпі – машинально, ніби це вже звичка.

Ранок п'ятниці починається з легкої метушні. Я заздалегідь зібрала сумку – сукня, косметика, зарядка, навіть запасні сережки на випадок, якщо передумаю щодо образу. Усе акуратно складено. І я таки беру її з собою в універ, бо після пар одразу їду до Єви.

Єва, до речі, виглядає як модель навіть на парах. У неї ідеально укладене волосся, легкий макіяж і спокійна усмішка людини, яка вже в передчутті драйву. Навіть її яскраво-зелені нігті змінилися на червоні. 

– Готова до вечора? – підморгує вона, коли ми разом заходимо в корпус.

– Якщо чесно, трохи хвилююсь, – відповідаю. – І водночас чекаю цього вже два дні.

– Це найкраще поєднання. Адреналін плюс очікування – завжди дає вибух.

– Звучить не дуже, – усміхаюсь, а Єва регоче. 

На парах ми майже не слухаємо – викладачі самі вже здаються розсіяними. 

Після останньої лекції ми вирушаємо разом до Єви. Дорогою вона розповідає про їхній дім – просторий, трохи хаотичний, з великою вітальнею, де зазвичай грають у настільні ігри або валяються на мішках для сидіння. І з величезною кухнею, де буде серце вечірки.