Розділ 3

Коли ми з Євою виходимо з кафе, на вулиці доволі прохолодно. Легкий вітер обвіває обличчя, і місто здається трохи тихішим, як було зранку. 

– Гарний вечір, – тихо кажу я, дивлячись на небо, а потім на подругу.

– Дуже, – погоджується Єва. – І  чизкейк був вдалим. Але завтра зранку я зненавиджу себе за нього, коли не влізу в улюблені джинси.

Ми обидві сміємося.

 В цей момент з кафе виходить Лев і прямує до нас.

– Єво, ти зі мною, – каже він коротко, але не наказовим тоном – скоріше звичним, як брат, який звик, що все під контролем.

– Звісно, – знизує плечима дівчина та обертається до мене. – Ти сама дійдеш?

– Та, гуртожиток зовсім поруч, не переживай. 

– Побачимось завтра, Міро. І в разі чого – пиши.

Вона швидко обіймає мене, потім сідає в авто до брата, який уже тримає для неї відчинені двері. Я ще трохи стою, дивлячись, як вони від’їжджають, а потім повільно рушаю до гуртожитку.

Думаю про Єву і Лева. Видно, що хлопець щиро хвилюється за сестру. Можливо, навіть трохи занадто, але мені подобається. 

Зі своїми друзями Лев геть інший. А поруч з сестрою перетворюється на хорошого хлопчика. 

Гуртожиток справді недалеко. Його вікна вже світяться. У когось музика, у когось сміх, а хтось, напевне, вже читає перший розділ з товстого підручника.

Я піднімаюсь сходами до свого поверху, в кімнаті тихо. Моя сусідка ще не повернулась, або просто десь пропала у власному житті. Я залишаю сумку на столі, вмикаю світло.

А потім, сівши на підвіконня, ще раз згадую той погляд. Влад. Невимушений, трохи колючий, впевнений. Як погляд людини, яка бачить більше, ніж каже.

“Тримайся від нього подалі” – згадую слова Єви.

Я киваю, ніби обіцяючи собі це. Але десь глибоко всередині розумію: іноді найцікавіше – це саме те, до чого нам радять не наближатись.

Поки я в кімнаті одна, набираю маму і розповідаю про сьогоднішній день. Про Єву. 

Мама радіє, що в мене вийшло так швидко знайти подругу, і просить телефонувати їй частіше. 

Моя сусідка Настя приходить саме тоді, коли я закінчую розмову. У неї в руках букет квітів, а помада розмазалась навколо губ. Схоже, її вечір минув чудово. 

Ми не сильно спілкуємось. Лише обмінюємось короткими фразами про те, як минув день. 

Я йду в душ, а тоді вмощуюсь під ковдрою з ноутом в руках. Пальці пурхають над клавіатурою, і перший розділ моєї історії з'являється в документі. Загалом це опис прекрасного незнайомця з крижаним поглядом блакитних очей. 

Але мені він подобається, бо абсолютно точно описує Влада – хлопця, який не викликає у мене довіри, але його образ чітко закарбувався в моїй пам'яті.

Прокидаюсь раніше, ніж потрібно. За вікном ще сіро, але вже чути якесь життя – далекі голоси, шелест вітру за вікном, двері, що час від часу грюкають на інших поверхах. Місто прокидається повільно, ніби ще вагається – бути сьогодні добрим чи суворим.

Я лежу кілька хвилин, розглядаючи білу стелю, поки телефон не вібрує на тумбочці. Приходить повідомлення від Єви: 

“Добрий ранок, письменнице! Збирайся, зустрінемось біля корпусу о 08:15. Я принесу каву.”

Я всміхаюся. Її енергія викликає в мене усмішку. І хоча хочеться ще полежати, я все ж підводжусь. У новий день треба входити впевнено. Навіть якщо серце ще пам’ятає вчорашній погляд.

Поки готуюсь, ловлю себе на думці, що хвилювання трохи зменшилось. Усе ще трохи незвично – нові стіни, нові люди, нові маршрути. Але вже немає того тривожного клубка в животі, який супроводжував мене вчора зранку.

Вибираю джинси, білу сорочку і легкий кардиган. Волосся – у хвіст. Мінімум макіяжу. І нехай світ мене сьогодні бачить такою, якою я є.

Виходжу з гуртожитку, сонце вже потроху пробивається крізь хмари. Біля корпусу – кілька знайомих облич, хтось із нашої групи, хтось з інших курсів. Єви ще немає, але я знаю – вона з’явиться. 

І тут, коли я тільки встигаю обпертись на поручні біля входу, чую голос за спиною:

– Сьогодні без  чизкейка?

Я розвертаюсь. Позаду стоїть Влад.

Стоїть спокійно, руки в кишенях, той самий погляд – прямий і серйозний. І ця ледь помітна, майже невловима усмішка в куточку губ.

– Не щодня ж святкувати, – відповідаю я, намагаючись не видати, як всередині різко все стиснулось.

– Шкода. Ти з ним гармоніювала, – відповідає доволі спокійно. 

Я кліпаю. Він це… сказав серйозно?

– Дякую, – відповідаю нарешті. – Не думала, що хтось помітить.

– Я помітив.

І перш ніж я встигаю щось ще сказати, він киває і йде до іншого входу, залишаючи мене з теплом у щоках і серйозними питаннями в голові.

У цю ж мить з’являється Єва з двома склянками кави.

– Я ж казала: тримайся від нього подалі, – каже вона з похмурим виразом обличчя. – І що я бачу?