Розділ 2

– Ходімо святкувати, – кидає Єва, щойно ми виходимо з корпусу. – Перший день ми пережили, а це вже варто чогось смачненького.

– Як саме ти хочеш святкувати? – перепитую, хоч всередині мені й самій хочеться трохи розслабитись.

– Кава, десерт і трошки жіночих балачок, – підморгує вона. – Я знаю затишне кафе неподалік. Там подають найкращий чизкейк, а ще бариста там дуже милий. Ти не пошкодуєш.

Через п’ятнадцять хвилин ми вже сидимо біля вікна у маленькому, але дуже затишному кафе. У приміщенні пахне ваніллю, корицею і меленою кавою. Над нами світяться теплі гірлянди, а за вікном неспішно проходять перехожі.

– Ну, давай, – Єва кладе підборіддя на руки. – Розповідай. Хто така Міра?

Я сміюся, роблячи ковток лате.

– Я звичайна. Жила в Житомирській області. Мама – вчителька, тата я практично не пам'ятаю. Він пішов від нас багато років тому. Ще в мене є старша сестра. Вона заміжня і має синочка. Йому два роки. Я завжди мріяла вчитись тут, хоч іноді сама не розуміла, чому саме.

– Можливо, тому що хотіла більшого? – припускає Єва.

– Можливо, – знизую плечима. – А ще хотіла довести, що зможу. Бо всі завжди казали: “Ти ж така тиха, така скромна, така... невидима”.

Єва киває. Її погляд стає серйознішим.

– Невидимі часто виявляються найяскравішими. Просто їм треба трохи часу.

– А ти? – питаю. – Яка історія у тебе?

– Я з Києва. Мама дизайнерка, тато – банкір. Ми з Левом росли разом, але різні як день і ніч. Він завжди був правильний, я ж – трохи бунтарка. Мене не цікавили елітні вечірки, бренди чи гламур. Я більше за щирість. Мене дратує, коли люди грають ролі. Саме тому я так швидко знайшла спільну мову з тобою.

Я усміхаюсь. Це приємно – чути таке від людини, яку знаєш усього кілька годин.

– Дякую, – кажу тихо. – Я справді рада, що ми познайомилися.

– Ну, тоді домовимось: ми разом триматимемось. Успіхи, провали, смішні історії, кава, навіть домашки.

– Разом, – підтверджую.

Вона цокається зі мною чашкою і додає:

– І на кожен складний день – по шматочку чизкейка.

Я сміюся, дивлячись у вікно. Місто пульсує вогнями, а всередині мене – спокій. Можливо, це і є початок чогось справжнього.

– Я люблю малювати, – каже Єва, відкушуючи шматочок чизкейка. – Але не так серйозно, як моя мама. Просто це як терапія. Інколи малюю людей, яких бачила лише раз. Іноді – просто плями, які самі перетворюються на щось.

– Це звучить чарівно, – кажу я. – Я колись вела щоденник. Потім почала писати короткі історії. Щось типу спостережень. Мені подобається уявляти, ким можуть бути незнайомці. Який у них характер, що вони приховують, чого бояться.

– О, так ми з тобою просто парочка творців паралельних світів, – сміється Єва. – Якщо колись писатимеш книжку, візьми мене в героїні.

– Домовились. Ти будеш рудоволосою відьмою з іронічним почуттям гумору, яка рятує світ і п’є занадто багато кави.

– Ідеально, – вона піднімає чашку, і ми цокаємось знову.

Я відчуваю, що ми з Євою наче давно знайомі. Ми говоримо ще трохи про музику, фільми й навіть подорожі, коли двері кафе відчиняються, і я відчуваю, як повітря в приміщенні трохи змінюється.

До зали заходить група. Сміх, голоси, наповнюють приміщення. Серед них – ті самі хлопці з еліти, яких я бачила сьогодні в коридорі. Всі у стильних куртках, дорогих кросівках, з недбало ідеальними зачісками.

І серед них – Лев.

Я мимоволі завмираю, а Єва повертає голову і закочує очі.

– О, це ще одна частина шоу, – бурмоче вона. – Гадаю, ми потрапили в популярне місце для тусовок вищих істот.

Поруч із Левом ідуть дві дівчини – старші, але явно з тієї самої касти: впевнені, красиві, трохи зневажливі у поглядах. Вони вбирають увагу так, наче це кисень.

Лев першим помічає нас. На секунду його очі зупиняються на мені, а потім – на Єві. Його обличчя змінюється, розслаблюється, з’являється ледь помітна усмішка.

– А ось і наша люба руденька, – каже він, підходячи ближче. – Як святкуєте перший день?

– З чизкейком і спокоєм, – сухо відповідає Єва. – Але бачу, зараз буде гучна версія.

Один із хлопців позаду Лева, з темним волоссям і сережкою у вусі, оцінююче дивиться на мене. У нього блакитні крижані очі, і мені його погляд одразу не подобається. Наскільки він гарний – настільки відштовхуючий. 

Все моє єство кричить, що від цього хлопця треба триматися подалі. 

– Новенька? Я тебе не бачив раніше, – говорить глибоким голосом. 

– Вона в нашій групі, – швидко вставляє Єва. – І моя нова найкраща подруга. Тож обережно.

Мені здається, що брюнет і Єві не сильно подобається. 

– Вау, – жартує інший хлопець. Русявий з сірими очима. – Єво, а ти, як завжди, в “чудовому” гуморі. 

Єва показує хлопцеві середній палець, а Лев тільки хитає головою і каже: