Розділ 1

Підбори стукають по асфальту, і цей звук дає мені зрозуміти, що я досі тут. Що не загубилася серед страхів, які переслідували мене всю минулу ніч. 

Сьогодні перший день в університеті, і всю ніч мені снилася різна дурня. То пляма на блузці викликала сміх серед одногрупників. То мені на голову вилили гарячу каву, бо комусь я не сподобалася. А потім я перечепилася об власні ноги і розбила собі ніс. 

Саме на цьому моменті я й прокинулася. Нажахана, втомлена і спітніла.

Коли заходжу в корпус університету, запах фарби та старих книг одразу обіймає мене. У коридорах – метушня, сміх, обережні привітання. Я шукаю свою аудиторію, тримаючи роздрукований розклад, мов рятівне коло.

Моя блузка чиста. Кава – в термочашці. Ніс – цілий. І хоча руки трохи тремтять, я вже тут. Я зробила це.

Це був довгий шлях до мрії, і я не готова просто так здаватися при першій-ліпшій перешкоді. Нічні жахіття – це не страшно. Я спробую з ними боротися. 

Мою увагу привертає шум з іншого кінця коридору. Там велика компанія молоді обговорює щось і голосно сміється. 

Дівчата у коротких спідницях з яскравим макіяжем, а хлопці – зухвалі, гарні і харизматичні. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти – це еліта універу. Вбрання, поведінка, навіть манера спілкування говорить сама за себе. 

Мені до них зась, та я й не рвусь шукати друзів серед них. Ми в різних вагових категоріях, і я роблю позначку в голові триматись від них подалі. 

– Не витріщайся на них так відкрито! – лунає голос поруч зі мною, і я повертаю голову до дівчини, яка сідає просто на підвіконня. У неї руде волосся, заплетене в косу, і ластовиння на обличчі. А ще яскраво-зелені очі, які зараз зацікавлено дивляться на мене. 

– Ой, – прикриваю обличчя руками і ніяковію. – Я не хотіла. Просто…

– Та не виправдовуйся! – дівчина сміється. – Я тебе розумію. Такі, як вони, завжди притягують до себе погляди. До речі, я – Єва!

Її рука з яскравими зеленими нігтями з'являється у мене перед носом. 

– Міра, – відповідаю на рукостискання. 

– Дуже приємно, Міро, – Єва відпускає мою руку. – Здається, ми з тобою в одній групі. 

Вона киває на мій бейдж з назвою факультету і групи, в якій я буду навчатися. Лише зараз помічаю, що в неї також є бейдж. Такий, як у мене. 

Єва легко зістрибує з підвіконня, ніби це її улюблене місце з першого курсу, хоча вона, як і я, тут уперше. У неї така впевненість у рухах, що хочеться бодай на мить позичити її внутрішній спокій.

– Я, взагалі-то, теж трохи панікувала сьогодні, – каже вона, ніби читає мої думки. – Мені снилось, що я загубилася в університеті й замість аудиторії потрапила до якоїсь котельні. А там викладач читає лекцію про ядерну фізику... 

Я сміюся. По-справжньому, вперше за цей ранок.

– Ну, тоді мій сон з носом – ще нічого, – відповідаю. 

 – Сон з носом? – її очі загоряються ще яскравіше. – О, це вже цікаво.

– Потім розкажу, – хитаю головою, а всередині трохи теплішає. Здається, перша цеглинка у фундаменті чогось нового вже покладена.

Ми разом прямуємо до аудиторії. Я помічаю, як інші першокурсники теж збираються біля дверей – хтось мовчки гортає конспект, хтось вже встиг завести знайомства, а хтось виглядає так само розгублено, як я кілька хвилин тому.

Єва постукує пальцями по телефону, а тоді шепоче мені:

– Якщо нас поставлять перед аудиторією і попросять представитись, я точно втрачу свідомість. Тримай мене, якщо що.

Я усміхаюся.

– Добре. А ти тримай мене, якщо виявиться, що наш викладач – той самий з твоєї котельні.

Ми заходимо в аудиторію разом. І хоча серце все ще б’ється швидше, ніж зазвичай, я вже не сама.

Ми щойно встигли зайняти місця біля вікна, як до аудиторії заходять ще двоє дівчат – ті самі з еліти. У коротких спідницях, із модними зачісками та самовпевненими усмішками. Вони озираються, і одна з них – білявка з ледве помітною родимкою біля губ – сканує поглядом усе приміщення.

– Супер, – бурмоче Єва мені на вухо. – Наші нові подруги.

Я тільки мовчки киваю, відчуваючи, як тривога повертається хвилею.

– Он там вільно, – каже друга дівчина, шатенка з високим хвостом, вказуючи на пару крісел перед нами. – Далеко від дошки, але принаймні не поруч з сірою масою.

Я вдихаю і закочую очі, а Єва тихенько сміється. 

Дівчата вмощуються, одна з них ще раз озирається і шепоче щось подрузі. Та регоче. Всі рухи – ніби вони на сцені. Їм важливо, щоб на них дивились.

Та раптом двері аудиторії знову відчиняються, і в проході з’являється високий світловолосий хлопець у темній куртці. Його поява одразу привертає увагу всіх, навіть дівчата попереду піднімають голови.

– Єво, – кидає він, обводячи поглядом аудиторію і зупиняючись на нас. – Все норм?

Єва розвертається і криво усміхається.

– Все чудово. Можеш не вдавати, ніби я тут під загрозою, – цідить Єва.