Кожна наша розмова була наче іспит. Він постійно повторював: ти повинна стати успішною, самодостатньою, впевненою жінкою, щоб не залежати від чоловіка. Його слова наче штовхали мене вперед, але одночасно ламали. Бо водночас він нічого не робив для того, щоб бути поруч, підтримувати, брати відповідальність за стосунки, за нас.
Він питав: «Що ти вивчила сьогодні? Які знання маєш? Чи знайшла роботу? Коли переїдеш у друге місто?» Кожне питання було вимогою, а не цікавістю. Його очікування не залишали місця для помилок чи втоми, для мого власного темпу. І з кожною такою розмовою моє серце стискалося, думки плуталися, і нарешті я зривався — психанувала, відключалася, бо більше не хотіла вести цю нескінченну «лекцію», яка не мала нічого спільного з любов’ю чи підтримкою.
У цьому вирі вимог я втрачала себе, а спроби втекти в тишу ставали єдиним способом вижити.
Відредаговано: 14.02.2026