Та ж сама я

Та, що колись долала вершини,

стоїть тепер на колінах,

вона втратила свої орієнтири

(загублена пташка)

Я давно вже сюди не заглядала... Очі оповила товста темна стрічка. Стискалось серце. Німіли руки. Вуста не вимовляли жодних звуків.  Мов приречена, я лежала на неприбраному ліжку. Моє голе понівечене тіло боялось говорити, воно, здавалось, зашите чорними нитками. Без снаги й віри, я втратила свої орієнтири...

Моя СПОВІДЬ.

Мій БІЛЬ.

Мої СПОГАДИ.

Вони вщент розбивались о скелі. Така собі, кольору зів’ялих квітів, я блукала порожніми вулицями, аби ніхто не бачив, не чув і не згадував. Мої цнотливі рухи не виказували жаги до життя, я була надто обпечена, покинута на острові печалі, сама-самісінька. Тривога, біль і відчуженість — я потопала в океані безглуздих думок і постійних сумнівів. Куди йти далі? Невже так триватиме вічно? Я стояла оголена посеред усього натовпу, але всі йшли собі далі, вони були далекими від моїх проблем і смутку. Приречена на таке існування, потихеньку втрачала запах своєї шкіри... ВСЕ, що колись мене нагадувало! 

Така звичайна й непомітна я блукала порожніми вулицями. Сором, безлад, відчай, страх і непокора — вони стали моїм другим ім’ям. Так сильно влились у мою неспокійну душу, що не залишили місця для випадкових перехожих. Занадто сміливі — вони швидко встановлювали свої правила. Необачні рухи, сміливі вчинки, жагучі слова і звуки, як якась примара, вони були забуті. Таке собі я не могла дозволити. Як тінь, моє тіло покривалося непристойно сірим смутком. Я вже собі не належала... Загублена пташка, чи вистачить їй сил летіти далі?

Далі буде...