Пролог

Сила маленької жінки... «Сила»? І «жінка»? Невже ці слова можуть стояти поруч бодай у цьому рядку? Хтось називатиме це «фемінізмом», «емансипацією». Хтось кричатиме тобі в лице: «Це лише пусті жіночі примхи». Жінки слабкі! Вони нічого не варті. То вибрики їх багатої фантазії. Їх годують цитатами Вірджинії Вульф, але який у цьому сенс? Вони борються за рівноправ’я, але самі нічогісінько не тямлять у політиці, науці, філософії, психології, кулінарії, мистецтві... Цьому списку немає кінця. Це як уявна надбудова для панівного у світі патріархату. Так кажуть... До болю гіркі слова для мене і тебе. То хто вона — ця сильна жінка? Вона наділена вродою, чи, може, розумом? Які в неї таланти? Що вона відкрила світові? Які у неї недоліки, чи, як кажуть, вона — ідеал? Відповідь набагато простіша, як і саме життя. Ти не шукай тут філософських задумів, бо дуже легко заблукати в лабіринтах давньогрецької міфології.

Вона — то ВСЕ

То все, що тебе оточує. То сила внутрішньої боротьби, палкого кохання і душевного спокою. Їй не потрібне вбрання, бо впевненість дарує їй свободу й уміння не зважати на заздрісних перехожих. Її хода — то шедевр Мікеланджело, якого не встиг побачити світ на аукціоні. Всі продають себе, на жаль, занадто дешево. Вона — то простота, якої так зараз бракує. Той нікчемний пафос давно вже засліпив ясно-блакитні очі жіночої вроди. Простота думок: «чистих», «цнотливих» — їх ще не встиг зіпсувати матеріальний Всесвіт. Вона — то врода давньогрецької Афродіти, зовсім не шаблонна, як на обкладинках, то природна краса, що засліплює чоловічий погляд. Вона — то душа, замріяна, часом, схвильована. Не видає жодних звуків, коли всередині пече і рве на маленькі шматки. Чоловіки бачили її сльози, вона не ховає емоцій, бо повна життя. А навіщо? Вона — то глибина, в якій хочеться палко тонути. На дні мілина, заховані білі перлини, доплисти туди зуміють відважні Іхтіандри. Вона — то мудрість, якої не знайдеш на обкладинках старих книжок, бо схована дуже глибоко. То вчить її життя. Колись — фортуна, а деколи — гіркі обставини. Вона — то віра, віра в себе, бо ми звикли так часто нею нехтувати. Продаємо за якісь дешеві копійки. Вона — то (не)порочність душі, Марія Магдалина сьогодення. То жінка «царської крові», честь якої не змогли заплямува- ти завзяті єретики. Вона — то кохання, бо вміє віддавати тепло і приймати його. Вона — особлива, бо сама так себе відчуває.