Подарунок долі

Та здається, що все на світі перевернулося: « В чому ж я провинився так, що життя йде в нікуди, все ж так чудово було. Напевно треба все ж таки брати відповідальність, адже малесенька дитина нічого ж не винна, чому вона має страждати чере свого безпутнього батька. Немає так бути.. Треба все добре обдумати, через мій вчинок, який же я дурень все спустив в нікуди. Ні, я не можу ось так взяти і відмовитися від своєї дитини, це буде не чесно, справжній батько так не вчиняє, я не мав тата і ця доля може торкнутися і цієї дитини. Тільки у мене дивне перечуття, невпененний, що правду каже ця Жанна – вона дуже підступна, треба все вияснити. А Маринка вже швидко перключилася на іншого, болісно від цього всього. Чому вона так легко повірила в це все, невже її не терзають якісь сумніви. Але що я, це ж очевидно все це було, побачити свого коханого в ліжку з іншою, зі своєї найкращою подругою, це справжній удар  серця. Я правду їй казав, що нічого не пам’ятаю. І все ж так щось тут не те, все надто якось складно. Не віриться, що можливо стану батьком, просто не віриться і все…..»

  І вирішив Михайло піти у парк, на ту саму лавочку, де сиділа його кохана, проливала сльози, а він втішав її. А тепер він сам виявився в такому жахливому стані… «Моливо піти  з того горя, щоб горілка горе задушила. Чомусь ніяк не можу забути, відпустити це, та й ця Жанна постійно нагадує, на спеціально хоче вколоти по самому болючому…Але це напевно не вихід….Мати не зрозуміє…»

   Сидів і думав, але раптом побачив, як дівчина хоче кинутися з моста, то недалечко було, він ледь силует побачив, почав сильно бігти, щоб встигнути. Коли Михайло наблизивився, то побачив зовсім молоденьку дівчину, яка хотіла вкоротити собі життя. Він тихенько підійшов ззаду та щосили вхопив, вона почала кричати:

• Відпусти мене негайно!
• Ні, що ж ти робиш, дівчино?
• Це не твоя справа. Відстань від мене, я не хочу більше жити, втратила сенс життя, просто підпусти-, ридала несамовито дівчина.
• Це не вихід з ситуації…- пояснював Михайло. І сильно потягнув її до себе та вона вже не могла опиратися від цих сильних рук.

Вона ридала від свого душевного болю, від життєвої безвиході.             

• Навіщо ти мене врятував, кому я потрібна…? Хіба я просила про це? Я не хочу жити…Навіщо….-плакала вона.
• Ти – невірний шлях обрала, не не маєш права позбавляти себе життя, затям це собі. Що ж могло в тебе такого жахливого статися, що ти вирішила так винити. Це безглуздя..- з подивом дивився на незнайомку Мишко.
• Це моє життя і я маю право вирішувати, через тебе я знову живу і маю відчувати той нестерпний біль….у мене в серелині пустота….вже по суті немає мене…внутрішній світ вигорів….серце зупинилося….душа завмерла…Про яке життя тут мова, - тихо сказала вона.
• Ось ти тут і ти жива, радій кожній миті, адже ти своє життя проживеш тільки раз, другого шансу в тебе не буде. Як ти не можеш цього зрозуміти.
• Ні, я не розумію, вже нічого не розумію….
• Як хоч тебе звати?
• Навіщо це тобі?
• Не хочеш, то не кажи, але повторити я тобі не дам цього…
• Бачу, ти не відчепишся. Оля….
• А мене Михайло, можна просто Міша. Якщо тобі цікаво.
• Олю, давай я тебе пригощу кавою і ти мені все розповіси, так тобі на душі стане набагато легше, повір мені, це спрацює,-підбадьорував він.
• Добре…
• Та невже, я думав ти будеш знову за своє візьмешся?-, засміявся Михайло.

Та Оля теж нарешті усміхнулась, якже їй було приємно його увага, давно вона не відчувала, що хтось так відчайдушно бореться за її життя. А привів він у їхнє кафе «Зустріч». Сіли та почали говорити, він замовив каву та тістечок. І почав перший розмову, бачучи у якому вона стані.

• А тепер давай розказуй мені все попорядку. Чому ти вирішила звести кінці з життям. Чому вирішила так розправитись з собою.
• Навіть не знаю з чого почати цю розмову і по суті я тебе зовсім не знаю..щоб відкрити перд тобою свою душу.
• Я – простий хлопець, студент. У мене в житті все складно, підставили, покинула кохана дівчина. Але я б ніколи так не вирішив  покінчити з життям – це ж останнє, що може прийти в думки. Теж думав і гадав, що робити, теж є своє проблеми, але ти …..мене…правду кажучи, здивувала не на жарт. Хоча я тебе не знаю, бачу у перше. Ти – молода дівчина, красива така. Якщо через кохання, то не варто себе так знищувати, в житті й інші радощі є, я в цьому переконався, повір мені.
• Ні, просто я сама сирота. У мене немає ні батька, ні матері. Теж студентка, але я вагітна…була... І мене покинув коханий….тепер уже колишній….коли дізнався, що я вагітна, ми сперичалися, він казав, що я нагуляла, потім штовхнув мене і втратила дитину, ось вийшла з лікарні не знаю, як мені з цим всім жити, не хотіла жити і тепер у мене особливого бажання немає, адже можливо я вже не стану матусею…А ми так мріяли з ним про це. І кому я така потрібна, в чому ж тоді сенс життя. Скажи мені, як далі бути. Я навіть не маю з ким порадитись і кого запитати, розказати, всі навколо такі фальшиві, тільки й думають, як би то нагадити у чиєсь життя. Занадто великий контраст у житті – була безмежно щаслива, а тепер навіть не розумію, що таке щастя, його немає, це фальш, все навкруги штучне…
• Ти так абстрактно мислиш, треба відноситися до життя простіше. Я розумію, що тобі надзвичайно боляче, але треба боротися з своїми страхами. Добиватися своїх цілей.. А можливо життя тобі підскзало, що це не твоя доля і все що з ним пов’язує завдасть тобі невимовного болю. Тому так сталося, але ж покидьок він-, раптом сам і  про себе подумав….
• Так, але я йому довірилась, це був мій перший досвід, перше кохання, не захопленість. Ні, зовсім ні.. І він це чудово розумів і знав, я думала, що це все на све життя, що є взаємні почуття. Це все була гра. Але я тепер його ненавиджу, через нього я можу не відчути щастя материнства…ніколи…..більш ніколи. Він вбив нашу дитину. Ти розумієш вбив… Адже знав, що я вагітна. Це ненароком…це вбивство…-, зажурено розповідала Оля.
• Пройде час і ти забудеш, хоч на деякий час про цю страшну трагедію, яка спіткала тебе. Зараз це безмежно боляче, знаєш, я тебе в деякому плані розумію. Адже втрата – це надто важко. Дивись, є і позитивна сторона ти зустріла друга. Ось, наприклад мене-, гонорово усміхався Мишко.
• Так, але чомусь у дружбу я не вірю…
• Але потрібно давати собі й оточуючим шанс, шанс – кохати, зустрічатися, дружити. Давай так, ми поспілкуємось деякий час і ти мені потім розповісиш, чи я тобі годжуся як друг. А я у всою чергу постараюся на всі 100%. Домовилися?
• Ну давай, ти такий цікавий.
• Так, я такий, ну що ж робити, як природа обдарувала мене так.