6. Допомога

Тренування стало ще складнішим, і з кожною новою вправою я все більше відчувала, як мої м’язи болять. Але я не могла зупинитися — це було моє єдине можливе рішення. Я мала бути сильнішою.

— Давай, Луна, ще один раз, — почувся голос Кайдена. Він стояв поруч, його погляд був строгим і вимогливим.

— Хм, знову? Чи не варто тобі трохи відпочити, Кайдене? — відповіла я, іронічно посміхнувшись. Знавця не могло не вразити те, що в його голосі завжди була така цілеспрямованість, ніби він ні на що не міг погодитись.

— Якщо хочеш залишатися такою слабкою, вперед, відпочивай, — парирував він з якимось сарказмом у голосі.

Ми з ним часто сварилися, але це не зупиняло ні його, ні мене. Я не могла зрозуміти, чому він так чіпляється, але, мабуть, його образ і вимогливість тільки розпалювали мою боротьбу. У нього було це дивне почуття, що він має право бути твоїм наставником, навіть якщо ти зовсім не запитувала про це.

— Ти мене, здається, не зовсім зрозумів, — сказала я через зуби, роблячи ще одну спробу виконати вправу. — Це ж не тренування на витривалість, чи що? І я не збираюсь здаватись!

— Я теж цього не хочу, — його голос став холодним і різким, коли він стояв поруч. — Ти і так виставляєш себе слабкою, Луна. Зрозумій це, твої емоції тобі не допоможуть.

Тут я оступилась, відчуваючи, як втрачаю рівновагу. І тоді я відчула його руки, які швидко підхопили мене, не даючи падати.

— Ти нормально? — запитав Кайден, дивлячись на мене злегка здивовано, але в його очах читалась стримана злість.

— Звісно, я не померла, — відповіла я, злегка саркастично, намагаючись не показувати свою слабкість. Але, визнати це, його дотик був досить несподіваним і навіть приємним, хоча я ніколи не зізнаюся в цьому.

— Я не розумію, чому ти так нервуєш, — продовжував він, не зважаючи на мій настрій. — Ти повинна діяти швидше, інакше цей тренінг нічого не дасть.

— І не кажи мені, що робити, — не витримала я. — Може, ще й підкажеш, як дихати?

Кайден вилаявся тихо, але він знав, що дратувати мене тільки додає йому бонусів. В цей момент підійшов Соломон, його спокійний голос порушив атмосферу напруженості.

— Досить вже сваритися, — сказав він, не дивлячись на нас. — Луна, Кайден має рацію. Ти повинна зосередитись на своєму внутрішньому стані. Не борись із собою. Просто розслабся.

Всі мовчали. Вже тиждень я боролася із собою, але не могла змусити магію працювати так, як я хотіла. Усі здавалися такими впевненими у своїй силі, і тільки я залишалась позаду.

— Луна, дивись, ось як треба. — Соломон підняв руку, і навколо нього з’явився легкий спалах енергії. — Магія, вона не для того, щоб її примушувати. Це частина тебе. І ти маєш знайти свій спосіб зв’язатися з нею.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти. Його слова прозвучали так, наче він говорив про щось більше, ніж просто тренування.

— Луна, ти цього ще не зрозуміла, але твоя сила прокидається, коли ти насправді відпустиш всі сумніви, — додав Кайден, але цього разу його голос не був таким гострим. Він був… більш терплячим.

Я повернулася до нього, відчуваючи, як на серці стало важче. Його слова наче проникли в мене, і хоча я не була впевнена в тому, що це було правильним, щось всередині почало змінюватися.

— Ти знаєш, ти, може, і правий, — сказала я через силу, спостерігаючи за його реакцією.

Кайден лише посміхнувся, але його посмішка була такою стриманою, що я не знала, чи це була похвала чи іронія. В будь-якому разі, це було останнє, що мене хвилювало. Я мала взяти на себе відповідальність за свою силу.

— Якщо хочеш, я допоможу, — сказав він із більшою серйозністю в голосі.

Я подивилась на нього. Ми все ще не ладнали, але виявлялося, що він був готовий допомогти, незважаючи на свою холодність.

— Це не буде легко, — прошепотіла я, розуміючи, що і на мені лежить відповідальність за те, як я використовую свою магію.

І тоді я вирішила, що спробую ще раз.