2. Новий початок?

Темрява стискала мене з усіх боків.

Я стояла посеред пустого простору, що здавався безкінечним. Повітря тут було густим, мов дим, а кожен вдих давався з неймовірним зусиллям. Я не пам’ятала, як сюди потрапила. Не знала, чи це взагалі реальність.

Раптом десь попереду щось ворухнулося.

— Ти нарешті тут, — долинув низький голос.

Він був глибокий, оксамитовий, майже лагідний, але водночас у ньому чулося щось холодне, як лезо ножа по шкірі.

Я зробила крок назад.

— Хто ти? — мій голос здригнувся.

Темрява навколо мене зашаруділа, наче жива.

— Ти ще не готова. Але скоро… дуже скоро…

Мого плеча торкнулися чиїсь холодні пальці.

Я різко розвернулася, але нікого там не було. Тільки тиша і відлуння власного дихання.

Потім прийшли голоси. Десятки, сотні шепотів, що прокочувалися хвилею крізь пітьму. Слова були розмиті, невиразні, але одне я зрозуміла точно:

"Вона має обрати."

Переді мною поступово почав проступати силует. Високий. Загрозливий. Його очі мерехтіли червоним, схожі на розжарене вугілля.

— Приєднайся до нас, — промовив він тихо, але впевнено.

Я відчувала, як щось холодне пробирається всередину її грудей, повільно стискаючи серце.

— Ти особлива. Ти не така, як інші.

— Ні… — видихнула я, але голос вийшов слабким.

— Ти ще не знаєш правди, — незнайомець зробив крок ближче. — Але дізнаєшся.

Темрява навколо почала тріскатися, ніби скло. Уламки простору розсипалися довкола мене, перетворюючись на блискучі осколки…

— Гей! Просинайся, спляча красуне!

Гучний голос пролунав десь зовсім поруч.

Я різко вдихнула й розплющила очі.

Яскраве світло вдарило по зіницях, змушуючи мене примружитися. Голова гуділа, в горлі пересохло, а серце калатало, наче я тільки-но вибігла марафон.

— О, нарешті. Я вже думав, що ти вирішила проспати кінець світу, — знову заговорив той самий голос, на цей раз з відтінком насмішки.

Я кліпнула, намагаючись сфокусуватися. Наді мною схилилося обличчя незнайомця. Молодий хлопець з розкуйовдженим волоссям і єхидною посмішкою на губах.

— Ти хто? — пробурмотіла я, намагаючись піднятися.

— Це я маю тебе питати, хто ти така, — буркнув інший голос.

Я перевела погляд і побачила ще одного хлопця. Темне волосся, пронизливий погляд, схрещені руки. Він виглядав… не в захваті від ситуації.

— Чудово. Ще одна проблема, — пробурчав він.

Я примружила очі.

— Яка ще проблема? Я нічого не… — я зупинилася, бо раптово згадала. Напад. Людей у чорному. Як я бігла, як мене наздогнали…

Очі широко розкрилися.

— Де я?!

— У безпеці, — спокійно відповів той, що стояв з холодним виразом обличчя.

— Це не відповідає на моє питання!

Третій голос, старший і владний, перервав їхню перепалку:

— Спокійно. Дайте їй прийти до тями.

Я повернула голову й побачила літнього чоловіка з мудрими, але пронизливими очима. Він дивився на мене так, наче знав про мене щось, чого я й сама не розуміла.

— Ти довго була без свідомості, — сказав він м’яко. — Але тепер ти в безпеці.

Я провела долонею по обличчю, намагаючись осмислити все, що відбувається.

— Хто ви всі?.. — нарешті запитала я.

— Люди, які врятували твою шкуру, — єхидно кинув той перший хлопець.

Я метнула в нього злий погляд.

— Вибачте, що не встигла подякувати. Я була трохи зайнята непритомністю.

Той засміявся.

— О, вона з характером. Буде весело.

— Це не весело, — похмуро додав другий хлопець. — Ми не можемо її тут залишити.

Я глянула на нього ще раз. Мене щось у ньому дратувало. А може, просто він дратувався через мою присутність.

— О, чудово, — пробурмотіла я. — Мене викрали, і тепер мене ще й викинуть на вулицю?

— Ми тебе не викрадали, — сухо відповів він.

— О, дякую за пояснення. А то я вже почала думати, що це якась банда незнайомців, які просто люблять тягнути людей до себе додому після бійок у темних провулках.

— Це не просто бійка, — голос старшого чоловіка змусив усіх замовкнути.

Я поглянула на нього, і щось у його погляді змусило мене затримати подих.

— Це тільки початок, Луна. І якщо ти хочеш вижити, тобі доведеться дізнатися правду.

Моє серце завмерло.

Я навіть не казала йому свого імені.