1. Зустріч

Луна втупилася в телефон, відволікшись від реальності, коли різко відчула, що щось не так. Віддалене гудіння Айреона залишалося незмінним, але інтуїція підказувала: хтось стежить за нею.

— Ну що, зловили? — почувся низький голос позаду.
Я різко обернулася — переді мною стояли двоє чоловіків. Один із них тримав ніж, другий просто самовдоволено посміхався. Я відсахнулася.

— Гей, я… у мене немає грошей, — почала я, піднімаючи руки.

— Гроші нас не цікавлять, — холодно відрізав високий.

Я зробила ще один крок назад, намагаючись оцінити варіанти. Бігти? Кричати?

Але тут із темряви пролунав голос:

— О, які серйозні хлопці. Прямо як у поганому бойовику.

Нападники різко обернулися. Я теж. І побачила, що у темному провулку щось змінилося — наче сама темрява згустилася, набуваючи форми.

— Двоє проти однієї? Слабенько, панове, слабенько, — ще один голос, цього разу більш насмішкуватий.

І раптом — рух. Швидкий, невловимий. Фігура блискавично з’явилася між нею і нападниками. Високий хлопець у темному одязі стояв розслаблено, схрестивши руки на грудях, але його очі світилися зловісним блиском.

— Відвалите, поки не пізно, — кинув він.

— І хто ти такий? Герой у масці? — глузливо відповів один із нападників.

— Маски — не мій стиль, — хлопець знизав плечима. — Але я б залюбки став твоїм найгіршим кошмаром.

Перший нападник кинувся вперед, але не встиг навіть замахнутися — його зловили за руку, крутанули у повітрі й жбурнули обличчям у стіну.

— Ой, вибач, ти ж не хотів туди летіти? — пролунав голос ще одного незнайомця, який стояв поруч.

Другий нападник хотів утекти, але перед ним уже стояв хтось інший — з хитрою усмішкою і повністю розслабленим виглядом.

— О, вже й тікаєш? А як же епічна бійка? Я розчарований, — сказав він, удавано сумуючи.

І поки він говорив, нападника різко схопили за плече й відкинули назад.

Я ошелешено дивилася на все це. У голові не вкладалося. Вони рухалися так швидко, наче не з цього світу. Хто вони взагалі?

— Ну що, всі? — запитав один із незнайомців.

— Ага. Класика жанру. Лиходії впали, ми виграли, час іти.

Я спробувала щось сказати, але відчувала, як серце шалено калатає в грудях. Від адреналіну, страху… а може, і від втоми.

— Гей, ти там нормально? — запитав хтось.

— Я… — я не встигла закінчити. Все попливло перед очима. Ноги підкосилися. Останнє, що я почула, перш ніж повністю провалитися у темряву, — це голос того, хто стояв ближче всього:

— Ну от, не витримала напруги.

— Давай, підхоплюй її, поки не гепнулася головою об асфальт.

— І що, будемо тепер тягти її з собою?

— А що нам ще робити? Залишимо — вона знову у халепу влізе.

— Кайден буде не в захваті.

— О, то хай посперечається, це ж у нього добре виходить.

Я вже не чула нічого. Я повністю провалилась у темряву.
Ну ось і почалась нова історія🙃