Серце океану

Храм світла стояв на самому дні Великої западини — колись святе місце русалок, тепер затягнуте тінями. Його колони були вкриті водоростями, а купол зламали щупальця темряви, що сягали із тріщин морського дна.

Лірелла пливла попереду, за нею — Фінкін і звільнені істоти. Серце її калатало, але страх зникав із кожним ударом.

Посеред храму стояла сяюча сфера. Здавалося, вона дихала. Лірелла наблизилася до неї — і з тіней вирвався Шкарабуз.

> — Ти запізнилася! — скрикнув він. — Ця сила — МОЯ!

Він кинувся до сфери, але вона не впустила його. Вогонь пробіг його тілом, і він відлетів назад, зойкнувши від болю.

— Вона не твоя, бо ти не здатен любити, — мовила Лірелла. — А ця сила — від любові. Від надії.

Сфера заграла золотим світлом. Вона ніби впізнала її. Потім — увійшла в неї.

Лірелла зойкнула, коли хвиля тепла розлилася всередині. Її тіло світилося, мов сонце в океані. Шкарабуз намагався втекти, та вона підняла руку.

— Твоя темрява закінчилася.

І світло поглинуло його.

Не було вибуху. Не було болю. Лише тиша. Потім — спокій.

Коли все стихло, Лірелла опустилася на дно. Храм ожив — його стіни засяяли, вода навколо очистилася, і над ним з'явився промінь, що сягав самої поверхні.

— Ти зробила це, — прошепотів Фінкін.

— Ми зробили це, — усміхнулася вона. — Разом.

І десь серед води зазвучав голос Цариці світлих вод:

> — Справжня сила — не в тому, щоб зцілювати рани. А в тому, щоб зцілювати серця