Пролог

Важко ступаючи сходами, Горан мріяв тільки про одне,— виспатися. Вже світало, а ніч була занадто бурхлива. Проте яка результативна і вдала. Чоловік задоволено посміхнувся, згадуючи, яку суму він сьогодні виграв і отримав у боржники самого Радецького.

— І чого ці дурні з магами сідають грати? — Воно то зрозуміло навіщо це було самому Радецькому, бо інакше він не отримав би преференцій Горана і не зміг би підібратися так близько до нього.

Та маги рідко опускалися до звичайних смертних, хіба що вони достатньо заможні. Пан Томаш Радецький був колись заможним. Горан пам’ятав, як з друзями відвідував звані вечори у фабриканта і як заглядався на його дочок. Ох і гарні дівки в нього росли.

Мав двох дівок, а ні, трьох, одна ще замала була, щоб до гостей виходити, і сина - спадкоємця імперії Радецьких. А це не абищо. Кілька піщаних кар'єрів, фабрика найпопулярнішого посуду і склодувні цехи.

От і щастить цим людям. Вони взагалі не мають проблем з продовженням роду. Не те, що маги. У Горана дітей не було, та він і не хвилювався з цього приводу. Чоловік вже давно вирішив, що буде просто жити й насолоджуватися життя. А не пов’язувати себе шлюбом і не забивати голову, що спадкоємців немає. Хоча батьки вже замучили своїми порадами й питаннями.

Тепер сам пан Томаш шукає допомоги у Горана, бо справи його йдуть геть як погано. А тепер ще так програвся. Задоволений маг посміхнувся лише куточком губ. Маги не проявляли емоції, вони таким чином зберігали в собі магічні потоки. Хоча у Горана завжди були з цим проблеми. Занадто емоційний, він спускав свою магію наліво і направо. А сили дару мав такі, що найменші негативні емоції палили все навкруги, тому батько ще з малечку наполягав, щоб маг вчився самоконтролю. Магію вогню Горан приборкав, а от свою нерозважливу і легку вдачу не зміг. Тому і зараз якась мелодія виривалася з вуст чоловіка.

— Нічого не міняється, — почув голос матері зверху, — привіт, синку. От вирішила до тебе навідатися. А дома тебе не застала.
— Не докоряйте, мамо. Я вже достатньо дорослий і самостійний чоловік, тож можу робити все, що захочу. Радий Вас бачити. Як справи? Як батько? — Підійшовши ближче, обняв матір.

Він і справді був радий її бачити, однак зараз би бажав відпочити, а не вислухувати її настанови, зітхання і бідкання.

— Якби ти, сину, навідувався б до нас частіше, то знав би, як у нас справи. Ну та добре. Бачу, що тобі треба відпочити. Поговоримо згодом, тим паче, що я в тебе трохи погостюю, якщо ти не проти.
— Звісно не проти! І я Вас люблю, мамо, бо Ви в мене сама мудра і все розуміюча жінка, — поцілував її у скроню і відправився відпочивати.
— Ох, синку, синку, — похитала головою жінка, натякаючи на легковажність сина.