Глава 1

Ельдра, столиця королівства Ельдри

37 день 879 року від Падіння Тріумвірату

Просторий зал для коронації заливало яскраве, не по-зимовому тепле сонячне світло, в якому танцювали ледь помітні порошинки. Духмяніло чимось важкувато солодким. Пахощі паморочили голову.

Бодгарт Адранді статечно прямував широким коридором, утвореним двома групами придворних, дворян і церковників. Його важка червона мантія з шурхотом ковзала стародавніми кам’яними плитами підлоги. У залі застигло шанобливе мовчання, настільки пронизливе, що в вухах стояв шум власного серця, що судомно прискорило біг. В майбутнього владику Ельдри вп’ялися сотні очей, зацікавлених, але частіше – незадоволених, іронічних, гострих та відверто злих. Золото, оксамит, шовк, хутро та дорогоцінні камені панували всюди, майже затьмарюючи своїх власників. І він, єдиний хто йшов, прослизав крізь них, немов крижаний, байдужий клинок.

Чоловік змусив себе скинути підборіддя ще трохи вище, розправив плечі майже до хрускоту в спині. Кожен крок віддавався пульсацією в стегнах і грудині.

Бодгарт не міг дозволити собі помилитися. Затнутися, чхнути, затримати погляд на комусь одному майже означало розписатися у власній неспроможності й непотрібності. Але він все-таки не стримався. Очі вихопили з натовпу білошкіре жіноче обличчя, застигле в байдужій, крижаній гримасі, яка нагадувала більше маску, аніж вигляд живої людини, і обрамлене білим коротким волоссям, через яке темні брови здавалися несправжніми, позначеними різким розчерком гнівного пера. І поруч ще одне – чоловіче, куди більш неприємне, обрезкле, зі світлими, майже прозорими очима та лисим черепом, що поблискував маслянистим потом. Імені жінки майбутній король не знав. Відав лише те, що вона – офіціал і уповноважений посланник архонта Сафір Фабер. Чоловік же – Прелат Відій, представник архонта Рауля Фабера, царственого брата та співправителя Фріед Дора. Прелат посміхнувся, і його пухке обличчя повело в сторони, як погано замішане тісто.

Бодгарт відвів погляд. Байдуже пройшов повз. Нарешті досяг постаменту й повільно опустився на одне коліно, схилив голову. Час тягнувся нескінченно, терпким і густим медом, в якому, як жук в бурштині, застигли всі присутні.

Майстер Церемоній, ветхий старець, який на вигляд вже давно розміняв сотню років, човгальною ходою рушив до уклінного. Бодгарт бачив лише нижній край його строкатого, бурого подолу, та пошарпану китицю грубої мотузки, якою за традицією підперізували рясу. Помітив і витонченої вичинки чоботи юнака, що підніс старцю подушку, на якій лежав королівський вінець. Потім погляд майбутнього короля опустився вниз, на сірі кам’яні плити підлоги.

Голос Майстра Церемоній несподівано дзвінким тенором рознісся древніми склепіннями залу. Але Бодгарт не чув слів, вірніше, не розрізняв їх. Його подих утруднювався, в очах почало темніти. Піт накопичувався на скронях і легкими, лоскотними цівками ковзав вниз. Намагаючись відволікти себе від страждань, чоловік зосередився на навколишньому світові. Але й голос, і запах, і світло, і гнітюча задуха лише погіршували й без того неприємні почуття.

А потім Бодгарт побачив її. Маленьку темну пляму, яка нагадувала засохлу не так давно краплю крові. Немов дочекавшись, поки на неї звернуть увагу, пляма раптом здригнулася і стала повільно розповзатися в сторони, ніби самі плити підлоги викидали кривавий піт.

Дихання чоловіка почастішало. В глибині грудей та живота зароджувався дивний, нездоланний страх, майже панічний жах, що стискав нутрощі залізною хваткою. Бодгарт відкрив рота, але зміг лише зловити губами повітря, беззвучно й болісно.

І в цей момент його голову стиснули лещата королівської корони.

***

Бодгарт розплющив очі, ривком сів. Піт котився по обличчю, грудь ходила ходуном. Ловлячи ротом повітря, він довгу мить витріщався в простір незрячими очима з лячно розширеними зіницями, і тільки згодом став приходити до тями.

Місце, до якого він поки так і не зміг звикнути, виявилося його новою опочивальнею. Королівське ложе, розмірами з ще одну невеличку кімнатку, виглядало як поле бою – зім’яті простирадла, повалені подушки, покривала, що ніби пережили принизливий розгром. Золото шиття відбивало сонячне світло й кидало в очі хворобливі промінчики, точно збираючись хоч так дошкулити заклятому ворогові. Речі, заражені божевіллям попереднього свого власника, випромінювали ненависть до нового владики Ельдри, що став першим представником роду Адранді, який змінив довгу династію Велькі на королівському престолі.

«Спалити. Спалити й знищити», – подумав Бодгарт з роздратуванням, відкинув покривало і, нарешті, встав.

На мить перед очима майнув образ двох – біловолосої жінки та аморфного чоловіка. Прокляті фріеддорці переслідують його навіть у снах, ніби мало й без того кошмарного, нескінченно повторюваного видіння недавньої коронації.

Скинувши прилиплу до тіла сорочку, яка вже повністю просочилася потом, король вмився злегка надушеною, теплою водою, дозволив слугам вдягнути його в сьогоднішній наряд. Вся ця суєта допікала чоловікові. Раніше він без проблем одягався й сам, але зараз не дозволяв статус. Але ще складніше було привчитися до того, що відтепер подібне чекатиме його кожен день, без винятку.